Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Спори щодо приватизації державного (або комунального) майна за загальним правилом належать до господарської юрисдикції незалежно від суб`єктного складу сторін спору щодо відчуження майна - як юридичних так і фізичних осіб.
Пред`явлення позову про витребування майна, як такого, що, на думку позивача, не підлягало приватизації, у тому числі до фізичної особи, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, не змінює правову природу юридичного спору та не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 квітня 2020 року в справі № 182/18/17 дійшла висновку про наявність підстав для розгляду справи та вирішення спору про визнання права державної власності та витребування майна із чужого незаконного володіння за позовом як до юридичних осіб, так і до фізичної особи,– в межах єдиного судового провадження.
У даній справі Фонд держмайна (регіональне відділення) звернувся до місцевого загального суду з позовом до юридичних осіб та фізичної особи, в якому просив визнати право державної власності на об’єкти нерухомості, які в процесі приватизації не увійшли, на його думку, до статутного капіталу одного із відповідачів, а були передані йому на баланс та залишилися у державній власності. Отже, вважав, що останній не мав правових підстав відчужувати на користь третіх осіб спірні об`єкти нерухомості, які залишилися у державній власності. Також позивач просив витребувати спірні об’єкти із чужого незаконного володіння.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог (як повністю, так і частково), суди попередніх інстанцій досліджували матеріали справи та встановлювали обставини справи щодо відчуження спірного нерухомого майна, тобто зміст волевиявлення держави у правовідносинах щодо приватизації. Тож, при визначенні юрисдикції цієї справи слід виходити з характеру та змісту спірних правовідносин, у межах яких і за захистом яких звернувся позивач.
Велика Палата зазначила, що спосіб, який обрав позивач для захисту порушених прав держави, не змінює правової природи спору, який виник щодо приватизації спірного майна. Адже в позовній заяві позивач посилається на відповідність обраного ним для захисту прав держави на спірне майно способу шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння, змісту стверджуваного позивачем порушення та забезпечення таким витребуванням на користь держави належного відновлення порушеного права.
Відтак, враховуючи характер спірних правовідносин, а також наявність прямої вказівки закону на вид судочинства, у якому має розглядатись така категорія справ, спір у цій справі підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред`явлення позову про витребування майна, як такого, що, на думку позивача, не підлягало приватизації, у тому числі до фізичної особи, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, не змінює правову природу юридичного спору та не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.
Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що ухвалою від 29 березня 2016 року у справі № 904/2109/16 Господарський суд Дніпропетровської області відмовив Фонду у прийнятті позовної заяви за аналогічними вимогами про визнання права державної власності та витребування спірних об`єктів із чужого незаконного володіння з тих підстав, що співвласником цього майна є фізична особа, а тому цей спір має бути розглянутий судом загальної юрисдикції.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що в статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплений принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист та доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду послалася на ЄСПЛ, який у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»). Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (рішення від 4 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.
Отже, непослідовність національного суду створила перешкоди та невизначеність у реалізації права на судовий захист.
Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду, вважаючи, що спір у цій справі має розглядатися в порядку господарського судочинства, одночасно враховує те, що, закриваючи провадження в частині позовних вимог до юридичних осіб, суд апеляційної інстанції належним чином не з`ясував обставин справи та обмежив право на доступ до правосуддя, не врахувавши неможливість повторного звернення позивача в цьому спорі до господарського суду після того, як 29 березня 2016 року у справі № 904/2109/16 Господарський суд Дніпропетровської області виніс ухвалу про відмову у відкритті провадження в такому ж спорі.
Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для розгляду цієї справи та вирішення спору в межах єдиного судового провадження, постанову апеляційного суду слід скасувати також і в частині відмови в задоволенні позовних вимог до фізичної особи.
Довідково про рух справи № 182/18/17: Місцевий загальний суд у задоволенні позову відмовив повністю з тих підстав, що спірне майно вибуло з державної власності та з володіння позивача з волі Фонду та на законних підставах.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог до юридичних осіб, і в цій частині провадження закрив. Постанова мотивована тим, що спір у цій частині вимог виник між юридичними особами у правовідносинах із захисту речового права на нерухоме майно, що відповідає критеріям належності справи в цій частині позовних вимог до господарського судочинства. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у витребуванні майна від фізичної особи, апеляційний суд виходив із встановлених ним обставин справи про те, що спірне майно вибуло з державної власності під час проведеної приватизації, а відповідач (фізична особа) є власником 1/29 частини вказаного нерухомого майна на підставі договору купівлі-продажу, який не оскаржувався у встановленому законом порядку.
Фонд держмайна звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, зокрема, зазначав, що пред`явлені Фондом вимоги як до фізичної особи, так і до юридичних осіб взаємопов`язані та мають розглядатися в одному позові в межах однієї юрисдикції. Крім того, Фонд вже звертався до господарського суду з аналогічними вимогами, але йому було відмовлено у відкритті провадження.
З підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції справа була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі № 182/18/17 можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/89537005?fbclid=IwAR1uNAW_lH_4-0X3i6cswgc-FuZrcC_eWp5Nv7fqnoCraCnE2B6ZgUSZJkk#
Секретар ІІ Судової палати Північно-західного апеляційного господарського суду Алла Гудак
_03_03.png)
