Північно-західний апеляційний господарський суд

03 листопада 2023, 14:47

Узагальнення судової практики у спорах щодо права власності

(крім землі)

(за результатами касаційного перегляду Верховним Судом судових рішень

Північно-західного апеляційного господарського суду

за 2022 рік – І півріччя 2023 року)

Довідка складена відділом аналітичної роботи

та узагальнення судової практики

Північно-західного апеляційного господарського суду

26.10.2023

ВСТУП

На виконання пункту 2.7 Плану роботи Північно-західного апеляційного господарського суду на 2023 рік відділом аналітичної роботи та узагальнення судової практики здійснено узагальнення судової практики у спорах щодо права власності (крім землі) за 2022 рік – перше півріччя 2023 року.

Під час підготовки даного узагальнення вивчено статистичну інформацію, надану місцевими господарськими судами округу, проаналізовано судову практику Північно-західного апеляційного господарського суду, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду згідно даних, отриманих з комп’ютерної програми "Діловодство спеціалізованого суду" та Єдиного державного реєстру судових рішень.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Частиною четвертою статті 41 Конституції України передбачено, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (близькі за змістом приписи викладені у частині першій статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387 - 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67)).

Інакше кажучи, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, оскільки воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 64)).

Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)). Тобто зміст такого позову полягає не у знесенні об`єкта нерухомості, спорудженого на спірній земельній ділянці, про що у позовній заяві просив прокурор, а у внесенні до відповідного державного реєстру запису (відомостей) про право власності держави на цю ділянку. Такий запис засвідчуватиме, що держава як власник спірної земельної ділянки відновила володіння останньою.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, зокрема, судове рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого володіння суд витребує це майно від відповідача, який незаконно ним володіє, на користь позбавленого володіння позивача-власника. Таке рішення суду є підставою не для знесення спорудженого на земельній ділянці нерухомого майна, а для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем (у спірних правовідносинах - за державою) права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (у спірних правовідносинах - за кінцевою набувачкою) (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 38)), незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387-388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не для захисту права володіння, яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 71)).

АНАЛІЗ СТАТИСТИЧНИХ ПОКАЗНИКІВ

Згідно інформації, наданої місцевими господарськими судами апеляційного округу, за 2022 рік – перше півріччя 2023 року судами розглянуто 160 справ щодо права власності.

Найбільше таких справ розглянуто господарськими судами Вінницької та Рівненської областей (по 48), що становить 60% від загальної кількості справ даної категорії, розглянутих господарськими судами, що входять до апеляційного округу.

Результати розгляду господарськими судами округу справ щодо права власності за 2022 рік - 1 півріччя 2023 року

Місцевий господарський суд	розглянуто справ	ухвалено рішень по суті спору	позов задоволено повністю чи частково	в позові відмовлено	залишено без розгляду	закрито провадження	розглянуто заяв/ скарг
Господарський суд Вінницької області	48	38	21	17	7	1	2
Господарський суд Волинської області	14	14	9	5	0	0	0
Господарський суд Житомирської області	28	21	12	9	3	0	4
Господарський суд Рівненської області	48	39	17	22	3	5	1
Господарський суд Хмельницької області	22	19	7	12	0	3	0
Всього судами округу	160	131	66	65	13	9	7

За вказаний період Північно-західним апеляційним господарським судом переглянуто 85 судових рішення місцевих господарських судів у справах щодо права власності, з яких 58 - залишено без змін, 26 – скасовано, у 1 справі – рішення змінено.

Загальні показники апеляційного розгляду рішень у таких справах наведено у наступній таблиці.

Результати апеляційного провадження округу справ щодо права власності за 2022 рік – 1 півріччя 2023 року

	переглянуто судових рішень	рішення залишено без змін	рішення скасовано	рішення змінено
Господарський суд Вінницької області	10	6	4	0
Господарський суд Волинської області	6	4	2	0
Господарський суд Житомирської області	32	22	10	0
Господарський суд Рівненської області	24	15	8	1
Господарський суд Хмельницької області	13	11	2	0
Всього	85	58	26	1

З наведеного вбачається, що за результатом апеляційного перегляду 68% судових рішень місцевих господарських судів залишено без змін.

За цей же період Верховним Судом було переглянуто 40 постанов Північно-західного апеляційного господарського суду у даній категорії спорів, з яких 26 – залишено без змін, 13 – скасовано, 1 - змінено.

Таким чином, відсоток залишених без змін судом касаційної інстанції постанов Північно-західного апеляційного господарського суду становить 65 % до переглянутих.

АНАЛІЗ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ ПІВНІЧНО-ЗАХІДНОГО АПЕЛЯЦІЙНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ У СПОРАХ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Якщо проаналізувати розглянуті апеляційною інстанцією справи у вищевказаних спорах за 2022 рік – перше півріччя 2023 року, то вбачається, що у більшості справ спори стосувалися приватної власності - 55% (47 справ), комунальної власності – 26% (22 справи), державної власності – 19% (16 справ).

Найчастіше предметом спору у таких спорах було усунення перешкод у користуванні майном, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання незаконним акта, що порушує право власності та визнання права власності.

Слід також зазначити, що у значній кількості справ позивачі поєднували декілька позовних вимог. Наприклад, скасування державної реєстрації та визнання права власності; скасування державної реєстрації та зобов’язання повернути майно; визнання недійсним рішення та зобов’язання повернути майно; визнання недійсним рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу та зобов’язання повернути майно тощо.

Наводимо приклади із судової практики Верховного Суду за результатами касаційного перегляду судових рішень Північно-західного апеляційного господарського суду за 2022 рік – І півріччя 2023 року у вказаних категоріях спорів, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду.

Щодо обрання належного способу захисту, у разі коли спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою

Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права є вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 25.05.2022 у справі № 903/933/21 задоволено позов Ківерцівської міської ради до Луцької районної військової державної адміністрації (Луцької районної державної адміністрації Волинської області) за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1.Державний реєстратор Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області Олімпіюк С.В., 2. Фонд державного майна України, 3. Луцька районна рада про скасування рішення державного реєстратора.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2022 рішення Господарського суду Волинської області від 25.05.2022 залишене без змін.

У даній справі судові рішення суди першої та апеляційної інстанції мотивували тим, що передача адміністративної будівлі виконавчого комітету Ківерцівської районної Ради народних депутатів, з комунальної до загальнодержавної (республіканської) власності не відбулась. Адміністративна будівля передана в управління відповідачу, рішення власника або уповноваженого ним органу про передачу спірного майна у власність відповідача не приймалося.

Зважаючи на викладене суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки державний реєстратор неправомірно всупереч вимогам законодавства прийняв рішення та вчинив реєстрацію права державної власності на спірне приміщення за Луцькою РДА, чим порушив права комунальної власності позивача.

Державна реєстрація права власності на об’єкт нерухомості здійснена на порушення вимог закону та за відсутності підстав, що є підставою для скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію з одночасним припиненням права власності на адміністративну будівлю та визнання за позивачем права власності на неї.

Постановою Верховного Суду від 25.01.2023 постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2022 та рішення Господарського суду Волинської області від 25.05.2022 у справі № 903/933/21 скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Верховним Судом зазначено, що у справі, яка розглядається, позивач обрав спосіб захисту порушеного права у вигляді скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності за відповідачем.

Пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить п.1 ч.1 ст.4 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.

Отже, позовна вимога про скасування рішення про державну реєстрацію права власності не забезпечує у належний спосіб відновлення порушених прав позивача (подібний правовий висновок сформульовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09.11.2021 у справі №466/8649/16-ц).

У позовній заяві позивач зазначав, що спірне нерухоме майно належить до комунальної власності.

Згідно ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до п.9 ч.1 ст.27 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” у редакції, чинній на час вчинення оспореної позивачем державної реєстрації державної власності на об`єкт нерухомого майна, державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Виходячи із наведеного, враховуючи встановлені судами обставини справи, Верховний Суд дійшов висновку, що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності в особі позивача на адміністративну будівлю, і такий запис, як зазначено вище, має вноситися на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.

Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Це висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21 п.146). Отже, у таких випадках інші вимоги не відповідають належному способу захисту права.

З огляду на вказане, Верховний Суд дійшов висновку, що позов про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на адміністративну будівлю за відповідачем, не підлягає задоволенню, оскільки обраний позивачем спосіб захисту є неналежним.

Щодо спорів про скасування державної реєстрації та припинення права власності

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) зроблено висновок щодо застосування частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (Закон № 1952-IV).

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважав за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27.10.2021 у справі №545/1883/20, про те, що задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності призведе до відновлення порушених прав позивача і не потребує для застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.

Пункт 126 цієї постанови свідчить, що обов`язок суду скасовувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав (обтяжень) слід розуміти як обов`язок суду вирішити наявний спір про право.

Отже, на момент подання позову та прийняття відповідного рішення судом першої інстанції задоволення позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішень про державну реєстрацію права власності від 30.12.2019 поновить права позивача та не призведе до стану правової невизначеності щодо спірного нерухомого майна.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що з урахуванням конкретних обставин справи та положень абзаців другого та третього частини третьої статті 26 Закону №1952-IV задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності може призвести до відновлення порушених прав особи без застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності (за умови, якщо суд, задовольнивши таку позовну вимогу, вирішить тим самим спір про право, наявний між сторонами).

На підставі викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27.10.2021 у справі №545/1883/20, про те, що задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності призведе до відновлення порушених прав позивача і не потребує для застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності.

На вищевказаний висновок Великої Палати Верховного Суду у справі №914/2350/18 (914/608/20), покликався також Верховний Суд у постанові від 22.02.2023, залишаючи без змін постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 24.05.2022 у справі №918/1034/21.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 01.02.2022 у справі №918/1034/21 відмовлено у задоволенні позову виконувача обов`язків керівника Рівненської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти та науки України до Приватного підприємства - фірми "Алком", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача – Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради про скасування рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та припинення права власності.

Місцевий господарський суд дійшов висновку, що рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень прийнято незаконно, всупереч встановленому Порядку реєстрації та за відсутності усіх необхідних документів та щодо прав, які явно виходять за межі заявлених.

Однак, з огляду на те, що у даному випадку пропущено строк позовної давності, суд відмовив у задоволенні позову.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 24.05.2022 у справі №918/1034/21, скасовано вищезазначене рішення місцевого господарського суду та прийнято нове рішення про задоволення позову.

Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 915373 від 15.03.2013. Припинено право власності за Відповідачем на об`єкт нерухомого майна (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна - 22267056101), номер запису про право власності № 359712, за адресою: Рівненська обл., м. Рівне, вул. Замкова, 22-а, площею 1456,1 кв.м ринковою вартістю 15 166 300,00 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Апеляційна інстанція з огляду на дійсне порушення прав та законних інтересів Позивача, враховуючи те, що у матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про виконання Позивачем своїх обов`язків та зволіканням останнім вчинення дій щодо скасування реєстрації права власності та повернення державного майна, дійшла висновку про наявність підстав для визнання причин пропуску Прокурором строку позовної давності поважними та захисту порушеного права Позивача.

Постановою Верховного Суду від 22.02.2023 постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 24.05.2022 у справі № 918/1034/21 залишено без змін.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Господарського суду Рівненської області від 08.04.2008 у справі № 19/9 позовні вимоги ППФ "Алком" задоволено та визнано право власності останнього на здійснені ним невід`ємні поліпшення, а саме влаштування другого та третього ярусу в актовому залі лабораторного корпусу будинку Державного центру науково-технічної і економічної інформації за адресою: вул. Замкова, 22-а, в місті Рівне площами 397,4 кв.м та 407,9 кв.м відповідно.

При цьому, у вищезазначеній справі судом вказано, що право власності ППФ "Алком" визнано в частці 53,1 % від індивідуально визначеного нерухомого майна, яким є лише актовий зал та хол з влаштованим другим та третім ярусом загальним розміром 1 456,1 кв.м, а не вся будівля загальною площею 6 321,1 кв.м (згідно виписки з матеріалів інвентаризаційної справи).

З огляду на викладене, місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, дійшов висновку, що 53,1% частки від індивідуально визначеного нерухомого майна площею 1 456,1 кв.м становлять лише добудовані другий та третій яруси в актовому залі лабораторного корпусу будинку Державного ЦНТЕІ вул. Замкова, 22-а, в місті Рівне площами 397,4 кв.м та 407,9 кв.м відповідно.

При цьому, зазначені обставини учасниками справи не оскаржуються.

Разом з тим, не зважаючи на те, що рішенням Господарського суду Рівненської області від 08.04.2008 у справі № 19/9 за ППФ "Алком" визнано право власності лише на 53,1 % частки від індивідуально визначеного майна, державним реєстратором зареєстровано право спільної часткової власності на 531/1000 будівлі у розмірі 1 456,1 кв.м.

У зв`язку з чим за державою зареєстровано право власності лише на 469/1000 частки даної будівлі.

Верховним Судом зазначено, що Велика Палата Верховного Суду послідовно виснувала щодо ефективних способів захисту при неодноразовому відчуженні майна. Відповідно до її висновків захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених ст.ст.387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника (пункти 73, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц; пункти 84, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Разом з цим із встановлених судами попередніх інстанцій обставин не убачається, що спірне нерухоме майно відчужувалось третім особам. На момент розгляду справи судом першої інстанції право власності на спірне нерухоме майно було.

Зважаючи на обставини цієї справи, які існували на момент подання позову та прийняття рішення судом першої інстанції, для захисту порушеного права власності Позивача необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому п.4 ч.2 ст.16 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог (за яким позивач у позовній заяві повинен вказати спосіб захисту, визначений Цивільним кодексом України) суперечить завданням цивільного судочинства щодо справедливого та неупередженого вирішення судом цивільних спорів з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, аби убезпечити особу повторно звертатись до суду за захистом своїх прав.

Положення Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" регламентують процедуру внесення державним реєстратором відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За загальним правилом, у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, державний реєстратор повинен керуватися положеннями вищезазначеного Закону, чинними на момент вчинення ним дій на підставі такого судового рішення.

Абзацом 2 ч.3 ст.26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав.

У разі якщо в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень.

Положення абз.3 ч.3 ст.26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" також містить пряму вказівку на те, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.

Таким чином, порядок дій державного реєстратора у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення врегульований абз.2 і 3 ч.3 ст.26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Отже, якщо суд дійшов висновку, що право власності позивача було порушено та підлягає поновленню, державний реєстратор повинен одночасно з державною реєстрацією припинення права власності відповідача на відповідне нерухоме майно провести державну реєстрацію набуття права власності на спірне нерухоме майно за позивачем.

При цьому, в силу положень абз.1 ч.3 ст.26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відомості про право власності відповідача з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не вилучаються. Задоволення позову є підставою для вчинення державним реєстратором нової реєстраційної дії - внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі судового рішення.

Обов`язок суду скасовувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав (обтяжень) слід розуміти як обов`язок суду вирішити наявний спір про право.

Таким чином, з урахуванням конкретних обставин справи та положень абз.2 та 3 ч.3 ст.26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності може призвести до відновлення порушених прав особи без застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності (за умови, якщо суд, задовольнивши таку позовну вимогу, вирішить тим самим спір про право, наявний між сторонами).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20), до розгляду якої зупинялось касаційне провадження у даній справі та яка враховується Судом в силу приписів ч.4 ст.300 ГПК України.

Оскільки порушення права власності Позивача відбулось у результаті державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ППФ "Алком", заявлені позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення.

Таким чином, оскільки суди попередніх інстанцій встановили, що Відповідач порушив право Позивача шляхом реєстрації свого права стосовно приміщень у визначених частках, які йому не належали, то така реєстрація безумовно створює елемент правової невизначеності, по суті є подвійною реєстрацією, а отже її скасування дозволить ефективно відновити порушене право Позивача.

За таких обставин, вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що права Позивача підлягають захисту, та зробили обґрунтований висновок про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Апеляційна інстанція застосовуючи принципи справедливості, добросовісності і розумності, виходячи з фактичних обставин та з огляду на дійсне порушення прав та законних інтересів Позивача, враховуючи відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів, які б свідчили про виконання Позивачем своїх обов`язків та зволіканням останнім вчинення дій щодо скасування реєстрації права власності та повернення державного майна, дійшла висновку про наявність підстав для визнання причин пропуску Прокурором строків позовної давності поважними та захисту порушеного права Позивача.

У справі №924/508/21 Верховний Суд погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про неправомірну реєстрацію за Відповідачем-1 права приватної власності на конференц-зал та приміщення для проведення культурних, спортивних та розважальних заходів, як на окремий об`єкт нерухомого майна додатково до вже зареєстрованого права власності на 24/100 цілісного майнового комплексу кінотеатру "Сілістра", з огляду на те, що Відповідачу-1 надавався дозвіл саме на реконструкцію існуючого глядацького залу кінотеатру "Сілістра", а не на будівництво нового об`єкта.

Хмельницька міська рада (далі - Позивач, Міськрада) звернулася до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Браво" (далі - Відповідач-1, ТОВ "Браво"), державного реєстратора Маківської сільської ради Кметя В.Л. (далі - Відповідач-2, Реєстратор) та приватного нотаріуса Пулавської Ольги Ігорівни (далі - Відповідач-3, Нотаріус) в якому просила (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог) визнати протиправними та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з одночасним припиненням права власності ТОВ "Браво":

- на приміщення конференц-залу та приміщення для проведення культурних, спортивних та розважальних заходів загальною площею 978,1 кв.м по вул. Свободи, 1А;

- на приміщення конференц-залу та приміщення для проведення культурних, спортивних та розважальних заходів загальною площею 378,8 кв.м по вул. Свободи, 1А;

- на приміщення конференц-залу та приміщення для проведення культурних, спортивних та розважальних заходів загальною площею 599,8 кв.м по вул. Свободи, 1А.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 31.08.2021, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.11.2021 у справі №924/508/21 позов задоволено.

Господарські суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що Реєстратор при здійсненні реєстраційних дій не дослідив у повній мірі питання власності спірного майна та можливість здійснення реєстрації права власності на приміщення конференц-залу та приміщення для проведення культурних, спортивних та розважальних заходів загальною площею 978,1 кв.м за Відповідачем-1.

У свою чергу, враховуючи неправомірність проведення державної реєстрації права приватної власності Відповідача-1 на вищезазначені приміщення, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20.11.2019, прийняті Нотаріусом щодо реєстрації права приватної власності ТОВ "Браво" на приміщення, конференц-зал та приміщення для проведення культурних, спортивних та розважальних заходів загальною площею 378,8 кв.м та площею 599,8 кв.м, утворені в результаті поділу приміщення площею 978,1 кв.м, також не можуть вважатися такими, що прийняті відповідно до вимог законодавства та за відсутності порушення права комунальної власності Позивача на нерухоме майно.

Таким чином, зазначене призвело до порушення майнових прав Позивача, а саме: права комунальної власності на нерухоме майно - цілісний майновий комплекс кінотеатру "Сілістра", який був переданий в оренду Відповідачу-1 з можливістю проведення лише реконструкції.

Залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд у постанові від 16.02.2022 зазначив наступне.

У постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 Цивільного кодексу України, у тому числі й право володіння.

Отже, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності або права оренди хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності.

Близький за змістом правовий висновок неодноразово сформульований Верховним Судом, зокрема, у постановах від 27.06.2018 у справі № 921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі № 909/472/18, від 29.04.2020 у справі № 911/1455/19, від 29.04.2020 у справі № 911/1455/19, від 20.05.2020 у справі № 911/1902/19, від 28.05.2020 у справі № 910/5902/18.

Наведене є втіленням запровадженого в Україні у сфері обігу нерухомості "принципу внесення", в силу якого право, яке підлягає реєстрації, виникає в момент такої реєстрації. Відповідний правовстановлюючий документ (правочин (договір), акт тощо) є підставою для переходу до особи прав на нерухомість, тобто породжує відповідні зобов`язання з передачі майна, а безпосередньо набуття особою усіх повноважень власника (володіння, користування, розпорядження) або орендаря земельної ділянки відбувається в момент внесення до реєстру відповідного запису про державну реєстрацію отриманого речового права.

Таким чином, сама лише наявність в Державному реєстрі прав на нерухоме майно запису про право особи на майно не презюмує правомірність набуття такого права, а тому пункт 1 частини першої статті 2 та частина п`ята статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в контексті того, що відомості Державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому цим Законом) не свідчать про необхідність ігнорування судом дослідження обставин правомірності набуття відповідного речового права особи на майно у спорі, який спрямований на захист такого права.

Верховний Суд зазначив, що фактично спір виник внаслідок того, що після проведення реконструкції та визнання за рішенням суду права власності ТОВ "Браво" на частину цілісного майнового комплексу кінотеатру "Сілістра" утворились розбіжності в площі об`єкту, що передавався в оренду та площі реконструйованого об`єкту.

На підставі наявних у матеріалах справи доказів, господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що у ТОВ "Браво" не було правових підстав для проведення реєстрації за ним права власності на 24/100 - цілісного майнового комплексу кінотеатру "Сілістра" площею 1389,0 кв.м з огляду на те, що для реєстрації права приватної власності ТОВ "Браво" на 24/100 - цілісного майнового комплексу кінотеатру "Сілістра" Нотаріусу було подано, зокрема, рішення Господарського суду Хмельницької області від 23.12.2013 у справі № 16/5025/879/12, з якого убачається, що за Відповідачем-1 визнано право власності на 24/100 цілісного майнового комплексу кінотеатру "Сілістра" площею 1906,6 кв.м (оскільки площа збільшилась з урахуванням реконструйованих приміщень).

При цьому, суди дійшли висновку також про неправомірну реєстрацію за Відповідачем-1 права приватної власності на конференц-зал та приміщення для проведення культурних, спортивних та розважальних заходів загальною площею 978,1 кв.м, як на окремий об`єкт нерухомого майна додатково до вже зареєстрованого права власності на 24/100 цілісного майнового комплексу кінотеатру "Сілістра", з огляду на те, що Відповідачу-1 надавався дозвіл саме на реконструкцію існуючого глядацького залу кінотеатру "Сілістра", а не на будівництво нового об`єкта.

Суд погодився з зазначеними висновками та додатково зазначив, що, відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 06.07.2016 у справі № 6-1213цс16 та постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 910/4650/17, від 19.04.2018 у справі №161/3376/17, від 30.05.2018 у справі №5013/462/12, від 04.07.2018 у справі №335/640/15, від 28.05.2019 у справі № 924/60/18, від 11.06.2019 у справі № 902/1414/13, від 27.02.2020 у справі №5013/458/11, від 16.09.2020 у справі №201/10517/16-ц не є новоствореним об`єктом об`єкт нерухомого майна, створений з прив`язкою до вже існуючої нерухомості, з використанням її функціональних елементів, оскільки реконструкція (перебудова) не спричинює створення нового нерухомого майна, а лише свідчить про зміни вже існуючого об`єкта.

В такий спосіб вже існуючий об`єкт зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами внаслідок реконструкції не може визнаватися новоствореною нерухомістю, що в свою чергу спростовує доводи ТОВ "Браво" щодо реєстрації ним саме новоствореного майна, а саме це майно, відповідно до встановлених судами обставин справи, є невід`ємною частиною цілісного майнового комплексу кінотеатру "Сілістра" в якому частка ТОВ "Браво" визначена на підставі рішення Господарського суду Хмельницької області від 23.12.2013 у справі №16/5025/879/12 з урахуванням зазначених приміщень, які були повторно зареєстровані вже як новостворене майно.

У зв`язку з наведеним, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що наступні рішення Нотаріуса щодо реєстрації права приватної власності ТОВ "Браво" на приміщення, конференц-зал та приміщення для проведення культурних, спортивних та розважальних заходів загальною площею 378,8 кв.м та площею 599,8 кв.м, утворені в результаті поділу приміщення площею 978,1 кв.м є також незаконними.

Щодо усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення відповідача у примусовому порядку з нежитлового приміщення

Договір суборенди (піднайму) є похідним від договору оренди (найму) і може зберігати свою чинність виключно протягом строку дії договору оренди (найму); у разі втрати чинності договором оренди припиняються права наймача на орендоване майно, зокрема право передання його в суборенду, як наслідок позивач (орендодавець) може вимагати повернення цього майна з чужого незаконного володіння шляхом виселення відповідача як суборендаря.

У серпні 2020 року Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" звернулося до Господарського суду Волинської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лінк Пром" про виселення відповідача у примусовому порядку з нежитлового приміщення загальною площею 112,3 м², яке знаходиться за адресою: Волинська область, Ковельський р-н, с. Старі Кошари, вул. Лісова, буд. 2.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 20.08.2016 між позивачем та третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача – Товариством з обмеженою відповідальністю "Сатурн-11" було укладено договір фінансового лізингу. Пізніше нерухоме майно, яке є предметом договору фінансового лізингу, ТОВ "Сатурн-11" передало в оренду відповідачу – ТОВ "Лінк Пром" на підставі договору оренди (суборенди) № 12/18 від 22.03.2018. З 17.12.2019 позивач скористався своїм законним правом та розірвав договір фінансового лізингу, у зв`язку з чим договір оренди (суборенди) припинив свою дію одночасно з припиненням договору фінансового лізингу. В рамках виконавчого провадження №61254082 приватним виконавцем були вчинені заходи примусового виконання виконавчого напису нотаріуса, а саме проведено заходи щодо повернення у ТОВ "Сатурн-11" нерухомого майна та передачі його власнику – АТ КБ "ПриватБанк", у тому числі майна, яке знаходиться за адресою: Волинська область, Ковельський р-н, с. Старі Кошари, вул. Лісова, буд. 2, загальною площею 112,3 м². Про передачу нерухомого майна було складено акт про передачу майна, що зазначено у виконавчому документі стягувача, який було підписано приватним виконавцем, представниками АТ КБ "ПриватБанк" та двома понятими. Після підписання акта про передачу майна, зазначеного у виконавчому документі, стягувачу нерухоме майно перейшло у володіння власника – АТ КБ "Приватбанк". З моменту повернення приватним виконавцем майна від ТОВ "Сатурн-11" та передачі його власнику – АТ КБ "Приватбанк", всі особи перебувають на території об`єкта незаконно. Правові підстави, які надавали таким особам перебувати та користуватися майном банку, припинилися. Однак, на вимогу АТ КБ "Приватбанк" ТОВ "Лінк Пром" категорично відмовилося звільнити приміщення та своїми незаконними діями створює перешкоди АТ КБ "ПриватБанк" в реалізації прав власника нерухомого майна, а тому позивач звернувся із цим позовом, у якому просить суд виселити відповідача у примусовому порядку із зазначеного приміщення.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 01.03.2021, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.10.2021 у справі №903/634/20 позовні вимоги АТ КБ "Приватбанк" до ТОВ "Лінк Пром" задоволено у повному обсязі.

Суди установили та констатували, що у зв'язку із розірванням договору фінансового лізингу ТОВ "Сатурн-11" (лізингоодержувач) втратило право на володіння та користування лізинговим майном, а тому наведене, за висновком судів, призвело і до припинення зобов'язань за договором оренди від 22.03.2018 № 12/18, укладеним між ТОВ "Сатурн-11" як орендодавцем та ТОВ "Лінк Пром" як орендарем. При цьому господарські суди мотивували судові рішення, зокрема, положеннями статей 806, 761, 774 Цивільного кодексу України, які передбачають, що до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом; договір суборенди (піднайму) є похідним від договору оренди (найму) і може зберігати свою чинність виключно протягом строку дії договору оренди (найму); у разі втрати чинності договором оренди припиняються права наймача на орендоване майно, зокрема право передання його в суборенду. Також суди послалися на відповідні правові позиції, які викладені у постановах Верховного Суду від 16.03.2018 у справі № 910/17082/17, від 15.05.2019 у справі № 909/500/18.

Отже, на підставі установлених фактичних обставин, суди дійшли висновку про те, що після розірвання АТ КБ "ПриватБанк" договору фінансового лізингу, припинились зобов`язання між сторонами і за договором оренди, за яким фактично відповідачу в суборенду було передано нерухоме майно. Господарськими судами констатовано, що у ТОВ "Лінк Пром" відпали правові підстави на володіння та користування нерухомим майном, а АТ КБ "ПриватБанк" може вимагати повернення цього майна з чужого незаконного володіння шляхом виселення відповідача як суборендаря.

Постановою КГС ВС від 31 травня 2022 року у справі № 903/634/20 рішення судів першої та апеляційної інстанцій у даній справі залишено без змін.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Технопарк Проскурів" звернулося до Господарського суду Хмельницької області з позовом до КП "Агрофірма "Проскурів" (відповідач 1) та Окремого структурного відділу "Лісомисливський відділ "Агрофірми "Проскурів" (відповідач 2) про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням, в якому просило суд:

- усунути перешкоди у користуванні ТзОВ "Технопарк Проскурів" приміщенням, що належне йому на праві власності шляхом зобов'язання КП "Агрофірма "Проскурів" та ОСВ "Лісомисливський відділ "Агрофірми "Проскурів" звільнити частину нежитлового приміщення: виробниче приміщення – 100 кв. м; піднавіс – 255 кв. м; піднавіс (склад) – 52,60 кв. м (а саме: піднавіс 23 кв. м, склад – 11,04 та 18,56 кв. м); піднавіс – 53 кв. м, розташованого за адресою: вул. Володимира Глушенкова, 11, м. Хмельницький, 29021.

Позов ТзОВ "Технопарк Проскурів" мотивований безпідставним зайняттям ОСВ "Лісомисливський відділ "Агрофірми "Проскурів" (без законних на те підстав) належного на праві власності позивачу нежитлового приміщення, що було передане відповідачеві 2 в користування за договором оренди об'єкта нерухомості, який, незважаючи на розірвання договору за ініціативою орендодавця через несплату орендної плати за користування майном, орендоване приміщення не повернув внаслідок чого вчиняє позивачу перешкоди у користуванні таким майном.

Посилаючись на те, що КП "Агрофірма "Проскурів" за приписами статті 64 Господарського кодексу України несе всі зобов'язання за свій відокремлений підрозділ – ОСВ "Лісомисливський відділ", який незаконно перебуває у належних ТзОВ "Технопарк Проскурів" на праві власності нежитлових приміщеннях, позивач просить усунути перешкоди у користуванні належним йому майном та зобов'язати відповідачів 1, 2 звільнити нежитлові приміщення.

Господарський суд Хмельницької області у справі №924/1351/20 (924/214/22) ухвалив рішення від 26.01.2023, залишене без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.04.2023, яким позов ТзОВ "Технопарк Проскурів" задовольнив.

Рішення судів мотивовані здійсненням відповідачами перешкод у користуванні належним ТзОВ "Технопарк Проскурів" на праві власності нерухомим майном, яке ОСВ "Лісомисливський відділ "Агрофірми "Проскурів" не повернуло позивачу за наслідком розірвання з його ініціативи договору оренди через несплату відповідачем 2 орендної плати за користування майном.

Неповернення орендарем (відповідачем) нерухомого майна, що належить орендодавцю (позивачу), після розірвання договору оренди (припинення дії договору оренди) є порушенням взятого на себе зобов'язання з повернення об'єкта оренди орендодавцеві. Такі дії орендаря щодо неповернення майна протягом тривалого часу створюють орендодавцю як власнику майна (позивачу) перешкоди в реалізації ним своїх повноважень на розпорядження та (або) користування нерухомим майном, з урахуванням чого є підставою для захисту прав орендодавця у спосіб передбачений статтею 391 ЦК України шляхом усунення перешкод у здійсненні власником прав користування та розпорядження своїм майном (подібних за змістом висновків дотримується Касаційний господарський суду у складі Верховного Суду у постановах від 12.12.2019 у справі № 910/10850/18, від 19.12.2019 у справі № 904/7821/17, від 03.06.2020 у справі № 916/1666/18).

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що ОСВ "Лісомисливський відділ "Агрофірми "Проскурів" є орендарем нерухомого майна за договором оренди від 29.12.2019, відповідно до якого ПАТ "Проскурів" передало в оренду відповідачу 2 на підставі підписаного сторонами акту-прийому передачі від 29.12.2019 нежитлове приміщення (виробниче приміщення – 100 кв. м; піднавіс – 255 кв. м; піднавіс (склад) – 52,60 кв. м. (а саме: піднавіс 23 кв. м., склад – 11.04 та 18,56 кв. м.); піднавіс – 53 кв. м, розташоване за адресою: 29021, м. Хмельницький, вул. Володимира Глушенкова, 11.

Судами також встановлено, що 20.11.2020 право власності на наведене нежитлове приміщення було зареєстровано за ТзОВ "Технопарк Проскурів", яке на цей час є власником такого майна. Право власності ТзОВ "Технопарк Проскурів" підтверджено матеріалами справи і ніким наразі не оспорюється. Іншого сторонами не наведено та матеріали справи не містять.

ТзОВ "Технопарк Проскурів" листом-повідомленням від 22.10.2021 № 22/10 повідомило відповідачів, що він є новим власником орендованих приміщень та просив впродовж 10 днів сплатити заборгованість за договором оренди, а також попередив, що у випадку невиконання цих вимог, ТзОВ "Технопарк Проскурів" буде змушене в односторонньому порядку розірвати договір оренди на підставі пункту 9.1. договору оренди.

Згодом, 11.11.2021 ТзОВ "Технопарк Проскурів" надіслало на адресу відповідачів повідомлення за № 11/11 про розірвання договору оренди та просило підготувати об'єкт оренди до здачі й передати ТзОВ "Технопарк Проскурів" нежитлові приміщення та матеріальні цінності, підписавши відповідний акт передання-приймання.

Отже, судами встановлено, що правова підстава для знаходження спірного майна у володінні та користуванні ОСВ "Лісомисливський відділ "Агрофірми "Проскурів" наразі відсутня.

Умовами пункту 9.1. договору оренди сторонами погоджено, що договір може бути достроково розірваний на вимогу орендодавця у випадку, зокрема, порушення орендарем умов договору, в тому числі порушення умов оплати (прострочення з внесенням) орендної плати й інших платежів за договором, більш ніж за один місяць.

Дія договору припиняється внаслідок, зокрема, дострокового розірвання на вимогу однієї зі сторін у випадках, передбачених чинним законодавством та цим договором (пункт 9.4 договору оренди).

Відповідно до частини першої статті 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Проте, за встановлених судами обставин, ОСВ "Лісомисливський відділ "Агрофірми "Проскурів" не звільнив нежитлове приміщення, чим чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні належним позивачу майном.

Обставина невиконання відповідачем 2 свого обов'язку з повернення позивачу нежитлового приміщення (об’єкта оренди), відповідачами не спростована.

Враховуючи викладене, суди дійшли висновку про задоволення позовних вимог.

Постановою КГС ВС від 25 травня 2023 року у справі №924/1351/20 (924/214/22) рішення судів першої та апеляційної інстанцій у даній справі залишено без змін.

Невиконання відповідачем свого зобов’язання зі звільнення орендованого приміщення після припинення дії договору оренди, займання його без жодних правових підстав, є перешкоджанням новому власнику спірного приміщення - позивачу у реалізації правомочностей власника.

Підприємство споживчої кооперації "СТ КООП 2015 ПЛЮС" звернулося до суду з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА _1 про виселення з нежитлового приміщення-ресторану "Дружба" загальною площею 433,1 кв.м., що знаходиться за адресою: Хмельницька область, м. Волочиськ, вул. Незалежності, 7а.

Позивач посилався на те, що відповідач без жодних правових підстав займає спірне приміщення після закінчення дії укладеного з попереднім власником цього приміщення договору оренди від 16.03.2016, тобто чинить перешкоди позивачу в користуванні своїм майном.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 17.11.2021 у справі №924/564/21, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.05.2022, позов задоволений. Виселено відповідача зі спірного приміщення.

Судами встановлено, що зверненню позивача до суду із даним позовом передувало ініціювання відповідачем ряду судових спорів, а саме:

- у справі №924/266/21, судовим рішенням у якій ФОП ОСОБА _1 відмовлено в позові до Волочинського РСТ (за участю позивача в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору) про зобов’язання виконати умови Договору та укласти договір купівлі-продажу приміщення ресторану “Дружба”. Судовим рішенням у цій справі констатовано втрату ФОП Коваль Л.В. передбаченого Договором переважного права на викуп орендованого приміщення;

- у справі №924/565/21 судовим рішенням у якій ФОП ОСОБА _1 відмовлено в позові до Волочинського РСТ та ПСП "СТ КООП 2015 ПЛЮС" про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 14.04.2021;

- у справі № 924/952/21, у якій ФОП ОСОБА _1 відмовлено в позові до Волочинського РСТ про визнання протиправними дій щодо відмови від виконання Договору шляхом вчинення односторонніх правочинів про розірвання Договору. Судовим рішенням у цій справі встановлено законність дій Волочинського РСТ щодо відмови від Договору у зв’язку з несплатою орендарем орендної плати протягом трьох місяців підряд.

Суди попередніх інстанцій, керуючись преюдиційними обставинами, встановленими у справах №924/266/21, №924/565/21, №924/952/21, констатували, що після припинення дії Договору відповідач не виконав свого зобов’язання зі звільнення орендованого приміщення, продовжує його незаконно займати без жодних правових підстав, чим перешкоджає новому власнику спірного приміщення - позивачу у реалізації правомочностей власника. Вирішуючи питання площі займаного відповідачем приміщення суди виходили з того, що позивачу належить приміщення площею 433,1 кв.м., а відповідач підтвердила обставину фактичного зайняття приміщення ресторану “Дружба”. Отже, ефективний захист прав позивача забезпечить усунення перешкод у користуванні усім належним позивачу нерухомим майном, площа якого становить 433,1 кв.м., що відповідає змісту порушеного права позивача та характеру його порушення.

Залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд у постанові від 30 серпня 2022 року підтримав висновки судів попередніх інстанцій про необхідність виселення відповідача зі спірного приміщення з огляду на преюдиційність обставин, встановлених у інших судових спорах, фактичних обставин, зокрема щодо: припинення дії Договору, укладеного відповідачем з попереднім власником приміщення – Волочиським РСТ; втрату відповідачем обумовленого Договором переважного права на викуп орендованого приміщення; відсутності у відповідача правових підстав для користування спірним приміщенням; перешкоджання відповідачем законному власнику у доступі до належного йому майна.

Щодо спорів, пов’язаних із передачею об’єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст у комунальну власність

Подальше скасування чи внесення змін до рішень, якими спірне майно було передано у комунальну власність Міськради, можливо лише за згодою Міськради відповідно до вимог абзацу 3 пункту 10 розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", тому саме Міськрада наділена правом на надання дозволу на відчуження спірного майна.

Горохівська міська рада (далі – Міськрада) звернулася до Господарського суду Волинської області з позовом до Луцької районної ради (далі – Райрада), в якому просила:

1) визнати незаконними та скасувати такі рішення Райради:

- рішення від 28.12.2020 № 2/12 "Про скасування рішення Горохівської районної ради від 16.10.2020 № 39/7 "Про безоплатну передачу майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст району";

- рішення від 28.12.2020 № 2/8 "Про внесення змін до рішення Горохівської районної ради від 24.11.2020 № 40/2 "Про безоплатну передачу майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст району";

- пункти 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12.6, 12.8, 12.9, 12.12, 12.14, 12.16, 13.1 Переліку об’єктів та майна спільної комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Луцького району згідно з додатком до рішення від 12.02.2021 № 4/17 "Про включення до переліку об’єктів та майна спільної комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Луцького району";

- пункти 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12.6, 12.8, 12.9, 12.12, 12.14, 12.16, 13.1 додатку до рішення від 12.02.2021 № 4/18 "Про безоплатну передачу нежитлових приміщень, об’єктів та майна зі спільної комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Луцького району в користування на правах господарського відання КП "Райтеплобуд";

- рішення від 15.04.2021 № 5/13 "Про затвердження переліку об’єктів та майна спільної комунальної власності територіальних громад сіл, селищ та міст Луцького району" в частині внесення до Переліку об’єктів та майна спільної комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Луцького району об’єктів, зазначених в тексті позовної заяви;

- рішення від 15.04.2021 № 5/14 "Про затвердження Переліків першого та другого типів об’єктів оренди спільної власності територіальний громад сіл, селищ та міст Луцького району" в частині внесення до затвердженого ним додатку 1, додатку 2 об’єктів, зазначених в тексті позовної заяви;

- рішення від 15.04.2021 № 5/16 "Про безоплатну передачу нежитлових приміщень зі спільної власності територіальних громад сіл, селищ та міст Луцького району в комунальну власність Городищенській сільській територіальній громаді" в частині внесення до затвердженого ним додатку переліку нежитлових приміщень, що передаються зі спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Луцького району в комунальну власність Городищенській сільській територіальній громаді об’єктів, зазначених в тексті позовної заяви;

- рішення від 30.09.2021 № 7/21 "Про затвердження переліку об’єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ та міст Луцького району, які пропонується приватизувати та надання дозволу на відчуження об’єкта нерухомого майна шляхом продажу через аукціон";

2) зобов’язати Райраду розглянути на черговій сесії пропозицію Міськради:

- про передачу у комунальну власність Горохівської міської територіальної громади об’єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст колишнього Горохівського району Волинської області, затверджену рішенням сесії від 21.10.2021 № 14-4/2021 "Про вжиття заходів щодо захисту комунального майна Горохівської міської територіальної громади" відповідно до пункту 10 розділу "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні",

Позовні вимоги обґрунтовано незаконністю оспорюваних рішень як таких, що прийняті відповідачем з порушенням пункту 10 розділу V ("Прикінцеві та перехідні положення") Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", яким визначено принцип справедливого розподілу спільного майна територіальних громад сіл, селищ, міст (враховуючи його місцезнаходження і цільове призначення), оскільки спірне майно спільної власності територіальних громад Луцького району розташовано на території Горохівської об`єднаної територіальної громади (далі – Горохівська ОТГ) та задовольняє виключно колективні потреби Горохівської ОТГ.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 06.07.2022 у справі № 903/900/21, залишеним без зміни постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.10.2022, позов задоволено.

Суди першої та апеляційної інстанцій в судових рішеннях виходили з того, що усе спірне майно було передано у комунальну власність Міськради відповідно до рішень Райради, а саме:

- рішення від 16.10.2020 № 39/7 "Про безоплатну передачу майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст району",

- рішення від 24.11.2020 № 40/2 "Про безоплатну передачу майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст району",

- рішення від 28.12.2020 № 2/10 "Про передачу об`єктів, майна бібліотек-філій спільної власності територіальних громад сіл, селищ та міст Луцького району Волинської області у комунальну власність відповідних сільських, селищних, міських рад територіальних громад Луцького району";

- рішення від 12.02.2021 № 4/11 "Про передачу об`єктів та майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ та міст Луцького району Волинської області у комунальну власність відповідних сільських, селищних, міських рад територіальних громад Луцького району";

- рішення від 12.02.2021 № 4/8 "Про передачу комунального некомерційного підприємства "Горохівський районний центр первинної медико-санітарної допомоги" зі спільної власності територіальних громад сіл, селищ та міст Луцького району Волинської області у комунальну власність Горохівської міської територіальної громади".

За таких обставин подальше скасування чи внесення змін до зазначених рішень можливі лише за згодою Міськради відповідно до вимог абзацу 3 пункту 10 розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Судами першої та апеляційної інстанцій також встановлено, що матеріали справи містять копії актів приймання-передачі майна, яке не є спірним, підписані між Горохівською районною радою та Міськрадою (та Райрадою як правонаступником), однак не затверджені та не підписані особисто головою новосформованої Райради як правонаступником Горохівської районної ради. Також матеріали справи містять копії листів Райради від 08.07.2021 № 419/03-29/2-21 та від 16.08.2021 №455/03-29/2-21, які поверталися позивачу на доопрацювання.

Таким чином, суди дійшли висновку, що оспорювані рішення Райради є незаконними, суперечать положенням частини 2 статті 10, абзацам 2, 3 пункту 10 розділу V ("Прикінцеві та перехідні положення") Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" у співвідношенні із частиною 8 статті 60 цього Закону, оскільки спірне майно спільної власності територіальних громад Луцького району, розташоване на території Горохівської ОТГ та задовольняє колективні потреби виключно Горохівської ОТГ, було відчужено всупереч інтересам співвласника спільної власності, а саме Міськради. Суди вважають незавершеною процедуру оформлення передачі спірного майна за відсутності підписаних актів приймання-передачі, чим відповідач порушує законний інтерес позивача щодо завершення оформлення права власності на спірне майно.

Верховний Суд у постанові від 28 березня 2023 року у справі № 903/900/21 погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що за відсутності підписаних актів приймання-передачі спірного майна, процедура оформлення передачі спірного майна є незавершеною, при цьому саме відповідачем порушено законний інтерес позивача і його правомірне очікування на завершення оформлення права власності на це майно, який також підлягає захисту. Реалізація права власності позивача на спірне майно можлива лише після підписання зазначених актів та подальшої реєстрації в державному реєстрі речових прав на зазначені об`єкти нерухомого майна.

Відповідно до абзаців 2, 3 пункту 10 розділу V (Прикінцеві та перехідні положення) Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні та обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу. За пропозицією сільських, селищних, міських рад районні, обласні ради повинні приймати рішення про передачу до комунальної власності відповідних територіальних громад окремих об`єктів, спільної власності територіальних громад, які знаходяться на їх території і задовольняють колективні потреби виключно цих територіальних громад.

Таким чином, виходячи із системного тлумачення положень частини 2 статті 10, абзацу 2, 3 пункту 10 розділу V (Прикінцеві та перехідні положення) Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" у співвідношенні із частиною 8 статті 60 цього Закону, підпунктом 12 пункту 6-2 розділу V ("Прикінцеві та перехідні положення") Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", а саме, що видані районними радами ліквідованих районів нормативно-правові акти, невиконані акти індивідуальної дії зберігають чинність на відповідних територіях та для відповідних осіб і можуть бути змінені, визнані такими, що втратили чинність, або скасовані актом відповідної районної ради, правонаступником яких вона є, суди правильно зазначили, що такі повноваження не можуть стосуватися рішень щодо розпорядження майном спільної власності територіальних громад, які було прийнято колишньою Горохівською районною радою саме на виконання абзацу 2, 3 пункту 10 розділу V ("Прикінцеві та перехідні положення").

Отже, Верховний Суд погодився з висновками обох судових інстанцій, що подальше скасування чи внесення змін до рішень, якими спірне майно було передано у комунальну власність Міськради, можливо лише за згодою Міськради відповідно до вимог абзацу 3 пункту 10 розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", тому саме Міськрада наділена правом на надання дозволу на відчуження спірного майна.

Разом з тим матеріали справи не містили доказів про надання Міськрадою згоди чи дозволів Райраді щодо відчуження в будь-який спосіб спірних об`єктів.

Щодо позовів прокурора спрямованих на повернення у комунальну власність приміщень протирадіаційних укриттів

Бездіяльність Ради щодо державної реєстрації права комунальної власності та визначення балансоутримувача захисних споруд призводить до неможливості забезпечити їх належний технічний стан, який дозволяє привести укриття у готовність до використання за призначенням, що становить небезпеку для життя і здоров`я громадян, особливо в умовах воєнного стану, має наслідком невиконання вимог законодавства у сфері цивільного захисту, порушує інтереси держави (територіальної громади) та встановлені державою гарантії із забезпечення конституційних прав громадян на захист життя, здоров`я і власності.

Керівник Шепетівської окружної прокуратури звернувся з позовом в інтересах держави до Нетішинської міської ради в якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просив: визнати недійсним рішення тридцять четвертої сесії Ради VII скликання від 27.10.2017 №34/1864 "Про погодження Акта про списання багатоквартирного будинку № 18, що на вул. Шевченка з балансу КП НМР "Житлово-комунальне об`єднання", відповідно до якого погоджено акт списання багатоквартирного будинку за вказаною адресою, датований жовтнем 2017 року, в частині списання із балансу КП НМР "Житлово-комунальне об`єднання" нежитлового приміщення протирадіаційного укриття площею 1 138,4 кв. м; зобов`язати Відповідача вчинити дії щодо державної реєстрації права комунальної власності на приміщення протирадіаційного укриття № 86230, яке розташоване в багатоквартирному житловому будинку №18 на вул. Шевченка в м. Нетішин, загальною площею 1 138,4 кв. м.

Обґрунтовуючи позовну заяву, Прокурор посилався на неправомірне списання з балансу КП НМР "Житлово-комунальне об`єднання" захисної споруди цивільного захисту (протирадіаційного укриття № 86230), яка розташована в підвальному приміщенні багатоквартирного будинку № 18 на вул. Шевченка у м. Нетішин, оскільки захисні споруди в силу положень частини дванадцятої статті 32 Кодексу цивільного захисту України, абз. 41 частини другої статті 4 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", частини другої статті 178 Цивільного кодексу України є обмежено оборотоздатними речами та не можуть відчужуватись з державної чи комунальної власності у приватну. При цьому Управління з питань цивільного захисту населення Хмельницької обласної державної адміністрації неодноразово зверталося до Виконавчого комітету Відповідача з метою вирішення питання щодо повернення протирадіаційних укриттів в комунальну власність. Проте, жодних заходів щодо визначення балансоутримувача протирадіаційного укриття №86230 не вжито, як наслідок захисну споруду цивільного захисту не приведено в належний технічний стан і готовність до укриття населення.

Також, Прокурор зазначав, що порушення державних інтересів полягає в невиконанні Радою вимог законодавства у сфері обороноздатності держави, що призводить до недотримання встановлених державою гарантій забезпечення захисту мирного населення, особливо у питаннях підтримання колективних засобів захисту, якими є захисні споруди та інші місця можливого перебування людей для збереження їх життя і здоров`я під час військової агресії.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 26.12.2022 у справі №924/438/22, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 14.02.2023, позов задоволено частково. Зобов`язано Нетішинську міську раду вчинити дії щодо державної реєстрації права комунальної власності на приміщення протирадіаційного укриття №86230, що розташоване в багатоквартирному житловому будинку № 18 на вул. Шевченка в м. Нетішин. У іншій частині позову відмовлено.

Зазначені судові рішення обґрунтовано тим, що з огляду на мету та характер спорудження спірне протирадіаційне укриття є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин та не є допоміжним приміщенням і не може перебувати у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку. При цьому наявність у багатоквартирному будинку нежитлового приміщення комунальної форми власності — протирадіаційного укриття не є перешкодою для списання цього будинку з балансу КП НМР "Житлово-комунальне об`єднання", водночас проведення такого списання не має наслідком припинення права комунальної власності на вказане укриття та не суперечить статті 32 Кодексу цивільного захисту України. При цьому бездіяльність органу місцевого самоврядування щодо невизначення балансоутримувача протирадіаційних укриттів не може бути підставою для визнання недійсним оспорюваного рішення Ради, оскільки виходячи із змісту норм чинного законодавства, вказані дії мали бути вчинені після закінчення процедури списання. Інших доказів щодо невідповідності оспорюваного рішення Нетішинської міської ради вимогам чинного законодавства України матеріали справи не містять.

Разом з тим, за висновком судів, відсутність реєстрації права комунальної власності на спірне протирадіаційне укриття та невизначення його балансоутримувача і наявність стверджувальних заперечень Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Шевченка 18 Нетішин" щодо належності права власності територіальної громади в особі Відповідача на протирадіаційне укриття створює правову невизначеність щодо статусу об`єкту цивільного захисту та суб`єктів, зобов`язаних здійснювати його утримання.

За таких обставин встановлена судами бездіяльність Ради щодо державної реєстрації права комунальної власності та визначення балансоутримувача захисних споруд призводить до неможливості забезпечити їх належний технічний стан, який дозволяє привести укриття у готовність до використання за призначенням, що становить небезпеку для життя і здоров`я громадян, особливо в умовах воєнного стану, має наслідком невиконання вимог законодавства у сфері цивільного захисту, порушує інтереси держави (територіальної громади) та встановлені державою гарантії із забезпечення конституційних прав громадян на захист життя, здоров`я і власності.

У той же час, суди дійшли висновку, що оскільки предметом оскарження у цій справі є дії Ради щодо списання захисної споруди цивільного захисту та її бездіяльність щодо нездійснення державної реєстрації права комунальної власності на вказану споруду, що порушує інтереси держави (територіальної громади), то правомірним є звернення до суду Прокурора самостійно в інтересах держави та визначення Нетішинської міської ради відповідачем.

Суди також дійшли висновку про приватноправовий характер спору у цій справі, оскільки Прокурор мотивує необхідність визнання недійсним оскаржуваного рішення Відповідача неправомірністю вибуття з комунальної власності споруд цивільного захисту згідно з таким рішенням та вбачає у наслідках його прийняття порушення інтересів держави, відповідно, зазначене призводить до виникнення, зміни чи припинення саме цивільних правовідносин, що мають майновий характер та не є результатом реалізації Радою контрольних функцій у сфері управлінської діяльності.

Враховуючи, що лише сторони можуть заявити про застосування позовної давності, суди дійшли висновку, що заяви третіх осіб про застосування позовної давності до позовних вимог задоволенню не підлягають. При цьому Відповідач з такою заявою до суду не звертався.

Залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд у постанові від 26 квітня 2023 року у справі № 924/438/22 зазначив, що господарські суди попередніх інстанцій проаналізували норми Кодексу цивільного захисту України (які стосуються повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту), Положення про єдину державну систему цивільного захисту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09.01.2014 № 11, та дійшли обґрунтовано висновку про те, що наявність в тих чи інших державних органів повноважень щодо утримання захисних споруд не свідчить про можливість їх участі у справі в якості позивачів, оскільки, як убачається з позовних вимог, спірні правовідносини стосуються не питань щодо неналежного здійснення чи нездійснення безпосереднього утримання вказаних споруд, а стосуються визначення та закріплення їх правового статусу. При цьому Прокурор подав позов для усунення помилки, допущеної самим органом місцевого самоврядування при прийнятті оскаржуваного рішення та невчинення дій щодо реєстрації права власності на спірну захисну споруду, тобто при здійсненні його власних функцій, вказавши, що Нетішинська міська рада, яка не вчинила дій для виправлення допущеного порушення, у такій справі має бути відповідачем. Водночас, інший орган, який відповідно до положень чинного законодавства, здійснює функції у спірних правовідносинах, відсутній.

Верховний Суд погодився з тим, що в умовах триваючої вже понад 9 років війни з російською федерацією, а також початку повномасштабного вторгнення країни агресора, враховуючи визначення ним в якості одних з цілей своїх атак об'єктів критичної та цивільної інфраструктури, у тому числі атомних електростанцій, дотримання обов'язку органами державної влади та органами місцевого самоврядування щодо забезпечення належної системи функціонування об'єктів цивільної оборони, зокрема протирадіаціних укриттів, особливо в безпосередній близькості до атомних електростанцій, які, як зазначалося, є одними з вірогідних цілей, має надзвичайний суспільний інтерес, оскільки спрямоване, зокрема, на захист суверенітету і територіальної цілісності України, життя і здоров'я людини.

З огляду на викладене та ситуацію, що склалася внаслідок незабезпечення Відповідачем державної реєстрації права комунальної власності на спірні нежитлові приміщення, які від початку проектувалися та будувалися саме як протирадіаційне укриття з метою забезпечення безпеки населення в рамках цивільної оборони, Прокурор, пред'являючи такий позов, вочевидь, діяв в межах та порядку, передбачених статтею 23 Закону України "Про прокуратуру". При цьому ані скаржник, ані інші учасники процесу не спростували доводів Прокурора про наявність у нього можливість представляти інтереси держави як у зв'язку з відсутністю уповноваженого органу, так і у зв'язку з визначенням Ради в якості відповідача.

Верховний Суд у справі №918/862/22 зазначив, що Міською радою як суб'єктом владних повноважень, приймалося рішення про віднесення майна, що є предметом оспорюваних правочинів, до переліку об’єктів державно-комунальної власності, що приватизуються шляхом викупу господарськими товариствами, створеними із членів трудових колективів спеціалізованих державно-комунальних підприємств.

Особа, яка у межах, наданих законодавством, набула право власності на майно (державне чи комунальне), не може нести негативних наслідків у зв`язку з порушенням процедури прийняття рішення органами влади чи місцевого самоврядування, які діють у межах правового поля.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 30.01.2023 у справі № 918/862/22 у задоволенні позову Керівника Рівненської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Рівненської міської ради до Управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради та Фізичної особи - підприємця ОСОБА _1 про визнання недійсним договору купівлі - продажу цілісного майнового комплексу шляхом викупу та договору дарування в частинах та зобов`язання повернути протирадіаційне укриття відмовлено.

Суд першої інстанції зазначив, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, обґрунтовував свої вимоги посиланням на те, що частина приміщення, яке було предметом оспорюваного договору купівлі-продажу, є протирадіаційним укриттям № 67815, на підтвердження чого прокурор надав паспорт протирадіаційного укриття № 67815, листи Рівненської міської ради від 18.08.2022 № 08-3201/1, Департаменту цивільного захисту та охорони здоров’я населення Рівненської обласної державної адміністрації від 30.08.2022 №вих-1/2017/03-07/22.

Водночас суд першої інстанції установив, що паспорт протирадіаційного укриття №67815 заповнений у 2005 році, а рік введення в експлуатацію приміщення зазначено 1984 рік, тоді як вибуття з комунальної власності протирадіаційного укриття відбулося у 1999 році, а введення в експлуатацію будинку, в якому, за твердженням прокурора, розташоване протирадіаційне укриття – 1981 рік (за даними інвентаризаційної справи).

Стосовно листів, на які посилався прокурор, суд першої інстанції дійшов висновку, що ці листи не є первинними документами, на підставі яких можна встановити приналежність спірного майна до протирадіаційного укриття, при цьому документів, про які йдеться у вказаних листах (облікової документації), прокурором не надано, так само як і не заявлено клопотання про їх витребування у встановленому Господарським процесуальним кодексом України порядку.

Суд першої інстанції також зазначив, що за наявними матеріалами справи судом не установлено, в якій із вказаних частин знаходиться протирадіаційне укриття площею 226 м², зважаючи, що загальна площа підвалу становить 671,9 м².

Щодо позовної давності, суд першої інстанції зазначив, що оспорювані у справі договори укладені понад 23 та 17 років до звернення з позовом до суду, при цьому прокурор посилається на те, що позивачу стало відомо про порушення його прав за результатами проведеного 27.05.2022 огляду та узагальнення інформації, що міститься в облікових документах. Проте власник або особа, яка реалізує правомочності власника, постійно знає, що відбувається з його майном, або виявляє зміни, що відбуваються з цим майном у розумний строк шляхом постійного та регулярного моніторингу, огляду, інвентаризації тощо. Установивши обставини щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.05.2023 рішення Господарського суду Рівненської області від 30.01.2023 скасовано, прийнято нове рішення про задоволення позову повністю, а саме: визнано недійсним договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу шляхом викупу від 25.10.1999, укладений між комітетом з приватизації Рівненської міської ради та ТОВ "Каронела", в частині включення в загальну площу нежитлових приміщень площі 222,6 м², що являється протирадіаційним укриттям; визнано недійсним договір дарування від 06.10.2005 (зареєстрований в реєстрі за № 1842), укладений між ТОВ "Каронела" та ОСОБА _1 , в частині включення в загальну площу нежитлових приміщень площі 222,6 м², що являється протирадіаційним укриттям; зобов’язано ФОП ОСОБА _1 повернути Рівненській міській раді протирадіаційне укриття площею 222,6 м², що знаходиться в приміщенні підвального поверху п’ятиповерхової будівлі № 438 на вул. Соборній.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що на момент прийняття рішення Рівненської міської ради від 04.02.1999 № 105 "Про відміну статусу спеціалізованих державно-комунальних підприємств та затвердження переліків об’єктів приватизації" та укладення договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу шляхом викупу посадовим особам комітету з приватизації Рівненської міської ради було достовірно відомо про наявність у підвальному приміщенні будівлі на вул. Соборна, 438, в місті Рівне, що входило до цілісного майнового комплексу, захисної споруди цивільного захисту (протирадіаційного укриття під обліковим записом № 67815).

З огляду на норми законодавства, чинного на момент укладання 25.10.1999 спірного договору купівлі-продажу, суд апеляційної інстанції зазначив, що захисні споруди цивільного захисту було віднесено до об’єктів, які перебувають під охороною держави та мають загальнодержавне значення, у зв’язку з чим такі споруди не могли відчужуватись із державної чи комунальної власності у приватну.

Однак, захисна споруда цивільного захисту (протирадіаційне укриття під обліковим записом №67815) комунальної власності була приватизована, а тому суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу шляхом викупу від 25.10.1999 в частині включення до площі нежитлових приміщень площ протирадіаційного укриття, що становить 222,6 м², оскільки у вказаній частині договір укладений з порушенням вимог Законів України "Про приватизацію державного майна" та "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", а також наявність підстав для визнання недійсним договору дарування та зобов’язання відповідача повернути майно.

Постановою Верховного Суду від 15.08.2023 (з врахуванням ухвали про виправлення технічної описки щодо номера справи від 28.08.2023) постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.05.2023 у справі № 918/862/22 скасовано, рішення Господарського суду Рівненської області від 30.01.2023 залишено в силі.

При цьому Верховний Суд зазначив, зокрема, таке.

Предметом позову у справі були вимоги прокурора про визнання оспорюваних договорів купівлі-продажу від 25.10.1999 та дарування від 06.10.2005 недійсними в частині включення в загальну площу нежитлових приміщень площі 222,6 м², що є протирадіаційним укриттям та зобов’язання ОСОБА _1 повернути Рівненській міській раді протирадіаційне укриття площею 222,6 м², що знаходиться в приміщенні підвального поверху п’ятиповерхової будівлі №438 на вул. Соборній в м.Рівне.

Суд першої інстанції здійснюючи розгляд справи установив, що як вказують відповідачі та не спростовано ні прокурором, ні позивачем, підвальне приміщення за адресою: м.Рівне, вул.Соборна, 438, де знаходиться захисна споруда (протирадіаційне укриття під обліковим записом № 67815), по суті складається з двох самостійних частин: спірного майна та підвалу житлового будинку.

Проте за наявними матеріалами справи судом не установлено, в якій із вказаних частин знаходиться протирадіаційне укриття площею 228 м² (площа, яка зазначена у паспорті сховища (протирадіаційного укриття №67815), зважаючи, що загальна площа підвалу становить 671,9 м².

Однак суд апеляційної інстанції задовольняючи позовні вимоги на зазначене уваги не звернув.

Верховним Судом також зазначено, що за змістом ст.ст.3, 15, 16 ЦК України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/23369/17, від 14.06.2019 у справі №910/6642/18, від 28.05.2020 у справі № 917/750/19.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (п.57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. mutatis mutandis висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

Вирішуючи господарський спір, суд з’ясовує наявність у позивача права або законного інтересу; якщо так, то чи відбулося його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові належить відмовити.

Прокурор обґрунтовував вимоги про зобов’язання ФОП ОСОБА _1 повернути Рівненській міській раді протирадіаційне укриття площею 222,6 м², що знаходиться в приміщенні підвального поверху п’ятиповерхової будівлі №438 на вул. Соборній в м.Рівне, посиланням на положення ст.216 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У постанові Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 924/637/20, на неврахування якої посилався заявник касаційної скарги, зазначено таке:

"85. Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст.216 ЦК) застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним, чи який визнано недійсним.

Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.

87.Реституція – це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

88.Правило ст.216 ЦК застосовується виключно до сторін правочину.

89.Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину".

З матеріалів справи убачається, що оспорюваний у справі договір купівлі-продажу від 25.10.1999 укладений між ТОВ "Каронела" (яке припинено з 2007 року) та комітетом з приватизації Рівненської міської ради (повноваження якого перейшли до Управління комунальною власністю, відповідача у справі), однак вимоги про повернення майна відповідно до ст.216 ЦК України заявлені в інтересах Рівненської міської ради, яка не була стороною спірного правочину.

Верховним судом також зазначено, що суд апеляційної інстанції виходив з того, що Законами України "Про приватизацію державного майна" та "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" протирадіаційні укриття були віднесені до об’єктів, що перебувають під охороною держави та мали загальнодержавне значення, а тому комітет з приватизації Рівненської міської ради не мав права на відчуження спірної нерухомості (об’єкта цивільного захисту (цивільної оборони) під час приватизації шляхом викупу цілісного майнового комплексу (в частині підвалу, що є вбудованим протирадіаційним укриттям) ДКП "Магазин №56", і, відповідно, в подальшому приміщення не могло бути подароване на користь ФОП ОСОБА _1 за договором дарування від 06.10.2005.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 зазначено, зокрема, таке:

"8.42. У рішенні ЄСПЛ у справі "Рисовський проти України" (заява № 29979/04, п.70) Суд підкреслив особливу важливість принципу “належного урядування”. Він зазначив, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

8.43. Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу “помилку” не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються".

Суд першої інстанції установив, що саме Рівненською міською радою як суб'єктом владних повноважень, приймалося рішення про віднесення майна, що є предметом оспорюваних правочинів, до переліку об’єктів державно-комунальної власності, що приватизуються шляхом викупу господарськими товариствами, створеними із членів трудових колективів спеціалізованих державно-комунальних підприємств. При цьому комітет з приватизації Рівненської міської ради (наразі – Управління комунальною власністю), як виконавчий орган місцевого самоврядування, який є підконтрольним і підзвітним раді, а з питань здійснення делегованих йому повноважень органів виконавчої влади – також підконтрольним відповідним органам виконавчої влади, до повноважень якого відносилося укладення договорів купівлі-продажу, виступаючи продавцем фактично виконував волю власника – органу місцевого самоврядування.

При цьому суд зазначив, що з фактичних обставин справи установлено, що договір купівлі-продажу укладений 23 роки тому, а договір дарування – понад 17 років тому, при цьому особа, яка у межах, наданих законодавством, набула право власності на майно (державне чи комунальне), не може нести негативних наслідків у зв`язку з порушенням процедури прийняття рішення органами влади чи місцевого самоврядування, які діють у межах правового поля.

Отже, ураховуючи положення законодавства, встановлені судами обставини справи, зокрема, встановлення судом першої інстанції неможливості ідентифікації заявлених прокурором для повернення 222,6 м² із загальної площі підвалу, Верховний Суд дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції у справі скасувати, а рішення залишити в силі.

Щодо витребування майна відповідно до положень статей 387, 388 ЦК України

Пропуск прокурором позовної давності без поважних причин стало підставою для відмови у позові про витребування спірного майна на підставі статті 387 ЦК України у справі №906/672/18

Заступник керівника Житомирської обласної прокуратури звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Приватного акціонерного товариство "Укрпрофтур" (відповідач-1) та Дочірнього підприємства "Житомиртурист" ПрАТ "Укрпрофтур" (відповідач-2) про:

- скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису № 15612426 про реєстрацію права власності на нерухомість за ДП “Житомиртурист”;

- витребування на користь позивача із чужого незаконного володіння ДП “Житомиртурист” майнового комплексу туристичної бази “Лісовий берег”, розташованого за адресою: Чуднівське шосе, 1 м. Житомир, згідно з переліком об’єктів, наведеним у позовній заяві (далі – майновий комплекс).

Позовна заява обґрунтовується виявленням прокуратурою порушення права власності держави відповідачами при оформленні права приватної власності на майновий комплекс, оскільки у 2001 році без погодження ФДМУ це майно вибуло з власності держави поза її волею шляхом незаконної видачі відповідачу-2 свідоцтва про право власності на підставі не існуючого рішення виконкому Житомирської міської ради. Відповідно, державна реєстрація майна за відповідачем-2 була проведена незаконно, а тому наявні підстави для скасування запису про реєстрацію права власності та про витребування майна. Обставини належності майнового комплексу до державної власності встановлені судовими рішеннями у справі №17/5007/98/11.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 23.06.2022 у справі №906/672/18 позов задоволений.

Посилаючись на преюдиційні для даної справи обставини, встановлені судом у справі №17/5007/98/11, суд першої інстанції зазначив, що власником спірного майна є держава в особі уповноваженого органу – ФДМУ, який не приймав рішень щодо відчуження спірного майна, тому майно із власності держави не вибувало. При цьому рішення виконкому Житомирської міської ради від 21.12.1972, на яке йде посилання в оформленому на відповідача-2 свідоцтві, не стосується спірного майна, а отже видача такого свідоцтва не має жодних юридичних наслідків та не спростовує належності спірного майна державі.

Суд також дійшов висновку про наявність усіх складових для застосування норми ст.387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо захисту права власності держави, оскільки відповідач-2 заволодів майном незаконно та без правової підстави, а тому позов в частині витребування майна підлягає задоволенню.

Щодо позовної давності суд першої інстанції зазначив, що право позивача порушується фактом невизнання цього права відповідачами, а саме наявністю в державному реєстрі інформації про право власності відповідача-2 на спірне майно, з огляду на що таке порушення права є триваючим, тому позовна давність до заявлених вимог не застосовується.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2022 рішення суду першої інстанції від 23.06.2022 скасовано, в позові відмовлено.

Апеляційний суд встановив, що побудована у 1972-1973 роках туристична база "Лісовий берег" була передана Житомирській обласній раді по туризму та екскурсіях.

Рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради депутатів трудящих №9 від 03.01.1974 затверджено акт державної прийомки комплексу туристської бази - готелю на 275 місць у лісопарковій зоні Корбутівки корисною площею 5775 кв.м.

Президія Федерації незалежних профспілок України постановою №П-7-7 від 23.08.1991 прийняла рішення про перетворення Української республіканської ради з туризму та екскурсій в закрите акціонерне товариство "Укрпрофтур". Рада Федерації незалежних профспілок та Фонд соціального страхування України 04.10.1991 уклали установчий договір і затвердили його статут.

У переліку майна, переданого Федерацією незалежних профспілок України в статутний фонд АТ "Укрпрофтур" значиться туристична база "Лісовий берег", яка введена в експлуатацію у 1973 році.

Постановою Вищого арбітражного суду України від 20.01.1997 у справі №138/7 за позовом ФДМУ до Федерації профспілок України, Фонду соціального страхування України та акціонерного товариства "Укрпрофтур" про визнання недійсними установчого договору та статуту АТ "Укрпрофтур", в позові відмовлено.

Загальними зборами акціонерів українського ЗАТ по туризму та екскурсіях "Укрпрофтур" (протокол від 14.04.1998 №6/6) затверджений статут обласного дочірнього підприємства по туризму та екскурсіях "Житомиртурист" українського закритого акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Укрпрофтур". Підприємство є правонаступником Житомирського обласного дочірнього підприємства "Житомиртурист" Українського акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Укрпротур". Підприємство засноване на власності ЗАТ "Укрпрофтур". Майно підприємства становлять основні фонди, оборотні кошти та інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Для забезпечення діяльності підприємства ЗАТ "Укрпрофтур" передає йому у господарське відання майно, проіндексована вартість якого станом на 1 січня 2000 року становила 2925000 грн.

07.02.1997 туристична база "Лісовий берег" була зареєстрована Житомирським обласним державним комунальним підприємством по технічній інвентаризації на праві власності за Житомирським обласним дочірнім підприємством "Житомиртурист".

10.01.2001 виконавчим комітетом Житомирської міської ради, на підставі рішення виконкому Житомирської міської ради від 21.12.1972 №1045 обласному дочірньому підприємству по туризму та екскурсіях "Житомиртурист" Українського ЗАТ по туризму та екскурсіях "Укрпротур" видано свідоцтво про право колективної власності на туристичну базу "Лісовий берег". Як вбачається з рішення виконкому від 21.12.1972 №1045, на яке міститься посилання у свідоцтві, воно не стосується ні спірного майна, ані суб`єкта права власності. Наявність іншого рішення будь-якого органу, яке могло б бути підставою для видачі свідоцтва про право колективної власності на туристичну базу "Лісовий берег" судом не встановлено.

Вказані вище обставини справи встановлені Рівненським апеляційним господарським судом у постанові від 21.11.2017 у справі №17/5007/98/11, яка набрала законної сили.

Апеляційний суд, керуючись у тому числі обставинами, встановленими у справі №17/5007/98/11, дійшов висновку, що на момент створення Українського акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Укрпрофтур" спірний майновий комплекс перебував у державній власності, а тому міг бути відчужений виключно за згоди власника, проте уповноважений орган держави – ФДМУ не надавав згоди на відчуження майнового комплексу на користь відповідача-2. Відтак, передача спірного майна у відання Української республіканської Ради профспілок, правонаступником якої після розпаду Союзу PCP стала рада Федерації незалежних профспілок України, а у подальшому - Федерація професійних спілок України, жодним чином не мала наслідком зміну форми власності переданого майна, яке так і залишилося державним.

У зв’язку з чим відповідач-2 заволодів спірним майном незаконно, без жодних правових підстав, а отже наявні правові підстави для витребування спірного майна у відповідача-2 на підставі статті 387 ЦК України.

Разом з тим апеляційний суд, на відміну від суду першої інстанції, дійшов висновку про відмову в позові з мотивів спливу позовної давності. Так, господарські суди у справі №17/5007/98/11 дійшли висновку про те, що ФДМУ, на який покладено обов`язок з управління державним майном, про порушення права власності держави щодо спірного майна дізнався ще у 1996 році, складаючи перелік установ, організацій і підприємств, які станом на 24.08.1991 знаходилися у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок, до якого було включено туристичну базу "Лісовий берег". З огляду на що вже на час видачі свідоцтва від 10.01.2001 та на червень 2007 року (підтвердження ЗАТ "Укрпрофтур" в процесі інвентаризації переліків майна, переданого у статутний фонд суб`єктів господарювання у період з 01.01.1994 по 01.01.2007), позивачу було відомо про фактичного суб`єкта користування спірним майном. Тобто, належно виконуючи обов`язки органу, уповноваженого від імені держави та в її інтересах здійснювати право власності на таке майно, ФДМУ об`єктивно мав можливість дізнатись про існування свідоцтва про право власності на майновий комплекс щонайменше з 10.01.2001 та своєчасно звернутись до суду з відповідним позовом. За таких обстави суд констатував пропуск прокурором позовної давності без поважних причин.

У зв`язку з наявністю підстав для відмови у задоволенні позовної вимоги про витребування майна на підставі ст. 387 ЦК України як основної вимоги, з підстав спливу позовної давності, похідна позовна вимога про скасування у запису про реєстрацію права власності на майно за відповідачем-2 також не підлягає задоволенню.

Постановою КГС ВС від 22.12.2022 постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2022 у справі № 906/672/18 залишено без змін.

У справі №906/1403/21 суди дійшли висновку, що витребування нежитлового приміщення у відповідача може бути здійснено незалежно від добросовісності набуття ним цього майна, оскільки судами було встановлено, що нерухоме майно вибуло з володіння власника поза його волею та протиправно використовувалося відповідачем з метою, не пов'язаною із забезпеченням освітнього процесу або надання послуг учасникам освітнього процесу, а саме для здійснення підприємницької діяльності.

Заступник керівника Житомирської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Житомирської міської ради звернувся до Господарського суду Житомирської області з позовом, у якому просив:

– витребувати у фізичної особи - підприємця ОСОБА _1 на користь Житомирської міської об`єднаної територіальної громади в особі Ради нежитлове приміщення з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 93874718101, яке розташоване за адресою: м.Житомир, вул.І. Кочерги, 11-б, загальною площею 24 кв.м (далі – нежитлове приміщення);

– скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА _1 на нежитлове приміщення з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 93874718101 (запис про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно №4161716).

Позовні вимоги аргументовані тим, що відповідно до рішення суду в справі № 906/79/14 нежитлове приміщення підлягає поверненню до комунальної власності територіальної громади м.Житомир, оскільки воно є майном комунального навчального закладу, та не підлягає приватизації та використанню не за призначенням, тобто не для навчального та наукового процесу. Однак, адреса нежитлового приміщення була змінена, а саме приміщення відчужено на користь ОСОБА _1 та наразі використовується останнім всупереч положень ст.80 Закону України "Про освіту" для здійснення підприємницької діяльності. Вказані обставини, за доводами позивача та прокурора, свідчать про наявність підстав для витребування у відповідача нежитлового приміщення та скасування державної реєстрації права власності на нього.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 14.06.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.10.2022, позов задоволено. Витребувано у ФОП ОСОБА _1 на користь Житомирської міської об`єднаної територіальної громади в особі Ради нежитлове приміщення. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА _1 на нежитлове приміщення з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 93874718101 (запис про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно №4161716).

Судові рішення аргументовані тим, що рішення Житомирської міської ради від 18.04.2013 №528, яким включено нежитлове приміщення до об'єктів приватизації, скасоване, а договір купівлі-продажу приміщення від 31.07.2013, укладений на підставі цього рішення, визнаний недійсним у судовому порядку в справі № 906/79/14, отже відчуження об`єкта нерухомості відбулось без вираження волі територіальної громади міста Житомира.

Суди дослідили, що приміщення, яке підлягало поверненню до комунальної власності територіальної громади міста Житомира на підставі рішення суду в справі № 906/79/14 та нежитлове приміщення площею 24 кв.м. за адресою: м.Житомир, вул. І. Кочерги, 11-а, що придбане ОСОБА _1 у ФОП ОСОБА _2 на підставі договору купівлі-продажу від 13.12.2013 є одним і тим самим об`єктом.

Відтак, установивши, що нежитлове приміщення, загальною площею 24 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Житомир, вул. І. Кочерги, 11 (змінену на адресу: м.Житомир, вул. І.Кочерги, 11-б) вибуло з володіння власника поза його волею та наразі протиправно використовується відповідачем з метою, не пов'язаною із забезпеченням освітнього процесу або надання послуг учасникам освітнього процесу, а саме для здійснення підприємницької діяльності, суди дійшли висновку, що витребування нежитлового приміщення у відповідача може бути здійснено незалежно від добросовісності набуття ним цього майна.

Верховним Судом у постанові від 21.03.2023 про залишення без змін постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.10.2022 і рішення Господарського суду Житомирської області від 14.06.2022 у справі № 906/1403/21 зазначено наступне.

Заступник керівника Житомирської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Ради звернувся до суду з позовом до фізичної особи-підприємця про витребування нежитлового приміщення та скасування державної реєстрації права власності.

Поряд із підставами заявленого позову прокурор навів також аргументи щодо наявності порушених, на його думку, майнових інтересів держави в особі територіальної громади м.Житомир та необхідності їх захисту, а також вказав про те, що звертається до суду в інтересах Ради, оскільки саме вона є уповноваженим органом на виконання функцій захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, проте не вживає жодних заходів для захисту, тим самим допускаючи невиконання покладених на неї функцій.

Розглядаючи дану справу суди попередніх інстанцій погодилися з доводами прокурора у цій частині та вказали, що представництво інтересів держави прокурором у даній справі є обґрунтованим та правомірним. За висновками судів прокурор довів, що порушення інтересу держави у цих правовідносинах відбулося у зв'язку з тим, що нежитлове приміщення, площею 24 кв.м, що не є окремо розташованим майном та являє собою складову комплексу будівель вечірньої загальноосвітньої школи ІІ-ІІІ ступенів №2 до цього часу до комунальної власності Житомирської міської об'єднаної територіальної громади відповідачем не повернуто, з метою уникнення виконання рішення суду в справі № 906/79/14, що набрало законної сили, адреса нежитлового приміщення була змінена, рішення суду не виконане, нежитлове приміщення, яке належить Житомирській міській об'єднаній територіальній громаді та не може перебувати у приватній власності, до того ж з метою, не пов'язаною із забезпеченням освітнього процесу або надання послуг учасникам освітнього процесу використовується відповідачем у підприємницькій діяльності, що прямо заборонено приписами ст.80 Закону України "Про освіту". Враховуючи той факт, що Рада не вжила заходів щодо захисту порушених інтересів територіальної громади, до суду з відповідним позовом за захистом інтересів держави і територіальної громади не звернулася, суди дійшли висновків про встановлення прокурорм достатніх підстав для захисту порушених інтересів держави шляхом звернення до суду з позовом про витребування у ФОП ОСОБА _1 нежитлового приміщення на користь Житомирської міської об`єднаної територіальної громади.

Здійснивши перевірку правильності застосування судами норм матеріального (ст.23 Закону України "Про прокуратуру") і процесуального (ст.ст.4, 53 ГПК України) права при наданні вказаних висновків, суд касаційної інстанції жодних порушень таких норм не виявив.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.06.2021 у справі № 912/2385/18, на яку посилається відповідач у касаційній скарзі, наведено такі висновки:

"37.Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

38.Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

39.Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст.23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

40.Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

41.Верховний Суд України у постанові від 13.06.2017 у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень – це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

42.Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною 7 ст.23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

43.Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України “Про прокуратуру”, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим".

В обґрунтування підстав для представництва інтересів держави в цій справі, прокурор зазначив, що Рада, як орган уповноважений на виконання функцій захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, будучи проінформованою про їх порушення, не вжила жодних дій для захисту, тим самим допустивши невиконання покладених на неї функцій. Зокрема, прокурор зазначив, що Рада була учасником справи № 906/79/14 та стороною виконавчого провадження за рішенням суду у наведеній справі, у якому вирішувалося питання про повернення нежитлового приміщення до комунальної власності територіальної громади м.Житомира.

Суди дослідили, що 23.09.2021 Житомирська окружна прокуратура звернулася до Ради з повідомленням про намір звернутися до суду для захисту інтересів держави про витребування спірного нежитлового приміщення. Рада на повідомлення прокурора належним чином не відреагувала, до суду не звернулася, однак у листі від 20.10.2021 №36/5090 не заперечувала проти подання позову прокурором. Повідомленням від 14.12.21 Житомирська окружна прокуратура повідомила Раду про звернення з позовом до суду.

З огляду на те, що прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, надав докази дотримання порядку, передбаченого ст.23 Закону України "Про прокуратуру", правильними є висновки судів щодо підтвердження прокурором підстав для представництва інтересів держави в суді.

Здійснене судами попередніх інстанцій правозастосування повністю узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 09.06.2021 у справі № 912/2385/18, а тому протилежні доводи касаційної скарги Верховним Судом відхилено.

Щодо юрисдикції спору, то Верховний Суд зазначив, що критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Аналогічні за змістом висновки щодо критеріїв розмежування судової юрисдикції наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, від 21.08.2019 у справі № 922/4239/16, від 25.02.2020 у справі № 916/385/19.

При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Спір у цій справі виник з приводу витребування у ФОП Кучик В. К. нежитлового приміщення, яке вибуло з володіння власника поза його волею та не може перебувати у приватній власності, використовуватися не за освітнім призначенням.

Нежитлове приміщення придбане ОСОБА _1 за договором від 31.12.2013 як фізичною особою та на підставі цього договору зареєстровано право власності на нежитлове приміщення у Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Для вирішення питання про юрисдикційність спору слід встановити виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання та чи є ці правовідносини господарськими, а саме встановити факт використання ОСОБА _1 нежитлового приміщення з метою реалізації господарської компетенції, здійснення прав та обов`язків у сфері підприємництва.

Судами попередніх інстанцій установлено, що нежитлове приміщення використовується ОСОБА _1 як фізичною особою-підприємцем для здійснення підприємницької діяльності. Наявність у ОСОБА _1 статусу фізичної особи-підприємця відповідачем не заперечується, а доводи щодо віднесення цього спору до юрисдикції цивільного суду відповідачем у суді першої інстанції не заявлялися.

Суд апеляційної інстанції також встановив, що факт використання спірного приміщення для здійснення підприємницької діяльності встановлено в постанові Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.07.2021 у справі №906/613/20.

Окрім того, 27.08.2019 між Радою (орендодавець) і ФОП ОСОБА _1 (орендар) укладено договір оренди землі, згідно з яким орендодавець надав, а орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про використання нежитлового приміщення саме в господарській діяльності як приміщення магазину. Доказів на спростування зазначеного відповідачем надано не було.

Верховним Судом зазначено, що в цій справі № 906/1403/21, за встановлених обставин, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що за змістом спірних правовідносин та суб`єктним складом сторін цей спір є господарським, а здійснене судом правозастосування повністю відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 25.02.2020 у справі № 916/385/19, а відтак доводи скаржника щодо наявності підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з підстав їх невідповідності наведеній вище позиції Великої Палати Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи.

У справі №918/569/20 суди виходили із того, що передача об`єкта за спірним договором купівлі-продажу відбулася всупереч обмеженням визначеним законом, оскільки орган місцевого самоврядування не дотримав принципу належного урядування. У справі встановлено наявність юридичних підстав, з яким закон пов`язує недійсність правочину. Отже втручання шляхом постановлення судового рішення про недійсність правочину і зобов`язання повернути об`єкт нерухомості буде відповідати критерію законності.

Керівник Дубенської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Дубенської міської ради Рівненської області (Позивач-1) та Управління економіки і власності Міськради (Позивач-2) звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до ОСОБА _1 (Відповідач) про:

- визнання незаконним та скасування пункту 7 частини 1 рішення Міськради № 2500 від 22.11.2013 "Про внесення змін і додаток до рішення Дубенської міської ради №2083 від 25.01.2013 "Про затвердження переліку об’єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині затвердження переліку об’єкту комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році, до якого включене пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м по вул. Семидубська 12а, в м. Дубно;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі, укладеного 17.01.2014 між Управлінням та ОСОБА _1 , зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 95;

- зобов’язання ОСОБА _1 повернути пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м, яке знаходиться в м. Дубно по вул. Семидубська, 12а, до комунальної власності територіальної громади м. Дубно в особі Міськради;

- скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №4289312 про державну реєстрацію права приватної власності на пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м по вул. Семидубська 12а, в м. Дубно за Відповідачем.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення Міськради в частині включення пожежного депо до об`єктів комунального майна, що підлягають приватизації у 2013 році, не відповідає вимогам законодавства. Такі обставини є підставою для визнання його незаконним у судовому порядку, оскільки розпорядження Кабінету Міністрів України про передачу майнового комплексу містило умову про неприйняття Позивачем-1 рішень про відчуження зазначеного майна. Відповідно, Прокурор вважає, що договір купівлі-продажу будівлі підлягає визнанню недійсним, а приміщення пожежного депо необхідно повернути до комунальної власності територіальної громади міста Дубно. У зв`язку з наведеним, у разі визнання недійсним договору купівлі-продажу Прокурор вважає, що запис в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на пожежне депо за Відповідачем підлягає скасуванню.

Справа розглядалась господарськими судами неодноразово.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 01.06.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 у справі №918/569/20, позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу будівлі, укладений 17.01.2014 між Позивачем-2 та Відповідачем, зареєстрований в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 95. Зобов`язано Відповідача повернути пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м, яке знаходиться в Дубно по вул. Семидубська 12а, до комунальної власності територіальної громади м. Дубно в особі Міськради. В іншій частині позову – відмовлено.

Господарські суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що передача об`єкта за спірним договором купівлі-продажу відбулася всупереч обмеженням визначеним законом, оскільки орган місцевого самоврядування не дотримав принципу належного урядування. У справі встановлено наявність юридичних підстав, з яким закон пов`язує недійсність правочину. Отже втручання шляхом постановлення судового рішення про недійсність правочину і зобов`язання повернути об`єкт нерухомості буде відповідати критерію законності.

Щодо позовних вимог про скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права приватної власності на пожежне депо, то в цій частині, за висновком судів, Прокурор обрав спосіб захисту який в практичному аспекті не зможе забезпечити відновлення порушеного права (не правильний спосіб захисту).

Щодо застосування інституту позовної давності, апеляційний суд зазначив, що пропуск строку позовної давності у даному випадку пов`язаний з обставинами, які знаходяться поза межами волі Прокурора, зокрема, з фактом прийняття судом відповідної позовної заяви у справі № 559/2664/15-ц та її розгляду судом впродовж тривалого строку до закриття провадження у справі, а отже наведені причини пропуску строку позовної давності є поважними.

Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, у постанові від 21.12.2022 дійшов висновку про відсутність підстав для їх зміни чи скасування.

У справі №906/779/21 підставою скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та направлення справи на новий розгляд суду першої інстанції стало те, що суди належним чином не з'ясували обставин та не дослідили доказів, пов'язаних з вибуттям спірного нерухомого майна з власності держави та наявності/відсутності волі власника на таке вибуття.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 23.02.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.08.2022 у справі №906/779/21 за позовом Керівника Бердичівської окружної прокуратури в інтересах держави, в особі: 1. Регіонального відділення Фонду Державного майна України по Рівненській та Житомирській областях, 2. Міністерства освіти та науки України до:1. Червоненської селищної ради в особі виконавчого комітету Червоненської селищної ради, 2. Релігійної організації "Свято-Різдва Христового жіночий монастир Житомирської єпархії Української православної церкви", 3. Житомирської єпархії Української православної церкви, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів – Комунальне підприємство "Бердичівське міжміське бюро технічної інвентаризації" Житомирської обласної ради про визнання недійсною угоди, визнання незаконними та скасування рішень виконавчого комітету, визнання недійсними та скасування свідоцтва про право приватної власності, скасування державної реєстрації та припинення права приватної власності, витребування майна, відмовлено у задоволенні позову у повному обсязі.

Місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, виходив з того, що органом, уповноваженим на управління спірним майном, яке має ознаки об`єкту культурної спадщини, є відповідний спеціально уповноважений орган охорони культурної спадщини Житомирська обласна державна адміністрація. Натомість, Фонд та Міносвіти, в інтересах яких звернувся Прокурор, є неналежними позивачами у даній справі.

Постановою Верховного Суду від 30.11.2022 постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.08.2022 та рішення Господарського суду Житомирської області від 23.02.2022 у справі №906/779/21 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши обставини перебування спірного майна у державній власності, не встановили його власника на момент відчуження цього майна, а отже, чи мала особа відповідні повноваження на його відчуження.

Водночас, суди не перевірили та не спростували доводів Прокурора, що саме Міносвіти було органом управління об’єктами нерухомого майна, які перебували у користуванні філії професійно-технічного училища № 32 с.Червоне Андрушівського району, власником яких є держава.

Також інших обставин, у тому числі, пов'язаних з передачею майна іншим суб'єктам, зокрема, обласній державній адміністрації, судами попередніх інстанцій не встановлено.

У зв'язку з наведеним суди першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи належним чином не з'ясували обставин і, відповідно, не дослідили доказів, пов'язаних з вибуттям спірного нерухомого майна з власності держави та наявності/відсутності волі власника на таке вибуття.

Крім того, пославшись на Закон України "Про охорону культурної спадщини" та зробивши висновок, що органом, уповноваженим на управління спірним майном є Житомирська обласна державна адміністрація, суди попередніх інстанцій не звернули уваги, що за змістом цього Закону власник об'єкту культурної спадщини та відповідний орган охорони культурної спадщини мають різний правовий статус.

Зазначене випливає, як із системного аналізу змісту цього Закону, так і окремих його норм, зокрема, ст.18 відповідно до якої об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Подібні висновки випливають із інших норм цього Закону, зокрема, ст.44, якою визначено, що відповідний орган охорони культурної спадщини накладає на юридичну особу, яка є власником або уповноваженим ним органом чи замовником робіт фінансові санкції.

Отже наявність у спірного майна ознак об`єкту культурної спадщини без встановлення того, що саме відповідний орган охорони культурної спадщини є одночасно і власником такого об'єкту, не наділяє такий орган правом володіти, користуватися чи розпоряджатися таким майном.

В такий спосіб висновки судів попередніх інстанцій щодо того, що саме Житомирська обласна адміністрація є належним позивачем за вимогами Прокурора у цій справі, зокрема, щодо повернення такого майна, є передчасними.

Додатково, в контексті доводів Прокурора протягом судового процесу щодо приналежності спірного майна до державної власності, судом касаційної інстанції зазначено, що ст.74 ГПК України унормовано, що кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Натомість у даній справі в умовах встановлення того, що спірне майно перебувало у державній власності, суди без дослідження обставин справи дійшли висновку про недоведеність Прокурором, що держава, в особі Фонду або Міносвіти є власниками спірного майна, фактично застосувавши концепцію негативного доказу, яка сама по собі порушує принцип змагальності, переклавши весь тягар доведення на позивача та ігноруючи обставини вибуття майна з державної власності, наявність компетенції щодо його відчуження, тобто самоусунулись від розгляду спору з формальних причин.

Зокрема, суди попередніх інстанцій не дослідили і не з'ясували обставин пов'язаних із наявністю/відсутністю повноважень у Обласного управління народної освіти Житомирської обласної державної адміністрації на передачу ВАТ "Червоненський цукровик" спірного майна, яке у подальшому було безвідплатно передано Житомирському єпархіальному управлінню.

З огляду на викладене, Верховний Суд зазначив, що висновки місцевого і апеляційного господарських судів про відсутність підстав для задоволення позову є передчасними та такими, що зроблені без встановлення всіх істотних обставин даної справи.

Спори про визнання права власності

У справі №3/5025/1379/12 (924/681/21) Верховний Суд вказав на помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позову згідно з приписами статті 392 Цивільного кодексу України, оскільки позовні вимоги про визнання права власності на Спірні об'єкти як нерухоме майно заявлені до неналежного відповідача, а також за відсутності доведення Позивачем обставин щодо обґрунтованості віднесення Спірних об'єктів до нерухомого майна та щодо виникнення у Позивача права власності на Спірні об’єкти на момент виникнення спору.

У межах справи про банкрутство №3/5025/1379/12 ВАТ "Сільгосптехніка" в особі ліквідатора Іващука В.А. (Позивач) звернулося до господарського суду з позовом до Деражнянської міської територіальної громади (Відповідач) про визнання права власності на об`єкти нерухомого майна: майданчик (площадка) залізобетонний площею 11550 м²; капітальна цегляна огорожа на бетонному фундаменті в бетонних стовпах довжиною 473,6 м, висотою 2,5 м; панельна огорожа довжиною 18 м, висотою 3 м; замощення (дорога АЗС) із залізобетонних аеродромних плит площею 230 м; майданчик (площадка для ремонту а/м) асфальтовий довжиною 97 м, шириною 42,2 м, із металевою огорожею в кількості 90 секцій розміром 2,8x1,6 м, що знаходяться за адресою м.Деражня, вул. Промислова, 18 (далі – Спірні об'єкти).

Ухвалою Господарського суду Хмельницької області від 30.12.2021 до участі у справі як третю особу без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача залучено Деражнянську міську раду.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 11.11.2021, яке залишено без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 01.02.2022, позов задоволено, визнано за Позивачем право власності на об'єкти нерухомого майна згідно з переліком.

Верховний Суд постановою від 14.07.2022 скасував постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 01.02.2022 та рішення Господарського суду Хмельницької області від 11.11.2021 у справі №3/5025/1379/12 (924/681/21) та ухвалив нове рішення яким в позові відмовив, зазначивши таке.

Відповідно до статуту, зареєстрованого 17.01.2007 за номером 16561050001000147, Позивач створений шляхом перетворення Державного підприємства Деражнянське РТП у Відкрите акціонерне товариство "Сільгосптехніка" за рішенням представництва Фонду державного майна України у Деражнянському районі від 28.07.1995. Позивач є правонаступником ДП Деражнянське РТП.

Спірні об`єкти майна є основними фондами Позивача, які перейшли йому як правонаступнику від колишнього РТП та використовувались товариством для забезпечення основної діяльності, що підтверджено оборотно-сальдовою відомістю по бухгалтерському рахунку 10 "Основні засоби", в якій зазначені терміни вводу в експлуатацію зазначених об`єктів: 1966 рік, 1972 рік, 1986 рік, та останнім балансом, поданим Позивачем до органів державної статистики станом на 31 грудня 2012 року.

Захист права власності врегульований главою 29 Цивільного кодексу України. Зокрема, відповідно до статті 392 цього Кодексу власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі зазначеної норми Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

У зв'язку з наведеним Верховний Суд неодноразово (зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №916/1608/18, на яку посилається прокурор у касаційній скарзі) звертав увагу на те, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.

При цьому відповідно до частини 5 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права і обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду Цивільний кодекс України передбачає лише у статтях 335 (набуття права власності на безхазяйну річ) і 376 (самочинне будівництво). У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (зокрема, постанова Верховного Суду від 02.05.2018 у справі №914/904/17).

Отже, позивачем у позові про визнання права власності є власник – особа, яка має право власності на майно (тобто вже стала його власником, а не намагається ним стати через пред'явлення позову).

При цьому відповідно до положень статті 328 Цивільного кодексу України набуття права власності – це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, тому суд при вирішенні спору про право власності повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 Цивільного кодексу України.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.05.2020 у справі №916/1608/18 дійшла висновку, що передбачене статтею 392 Цивільного кодексу України правило за аналогією закону має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно (зокрема тоді, коли з документа вбачається право власності особи, але не випливає однозначно, що майно є саме нерухомістю), але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою.

Також Велика Палата Верховного Суду зауважила, що знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.

Отже, за позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована. Якщо ж позивач пред'явив позов до неналежного відповідача, то згідно з усталеною практикою Верховного Суду в позові про визнання права власності слід відмовити.

Зокрема, землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю (ст. 83 Земельного кодексу України). За змістом статей 1, 6, 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", територіальна громада села, селища, міста (тобто жителі, об'єднані постійним проживанням у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці) є первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень. Водночас представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування сільські, селищні, міські ради як органи місцевого самоврядування.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи правильно зазначив, що представляти Деражнянську міську територіальну громаду, яка не є юридичною особою, здійснювати від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування має Деражнянська міська рада, що має бути відповідачем у справі. Наведене відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, зокрема, викладеним у зазначеній постанові у справі №916/1608/18.

Однак всупереч наведеному висновку апеляційний господарський суд залишив без змін оскаржуване рішення місцевого господарського суду не зважаючи на те, що Деражнянська міська рада не брала участь у розгляді справи судом першої інстанції, а прийняття судового рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі є безумовною підставою для скасування судового рішення відповідно до пункту 4 частини 3 статті 277 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому Верховний Суд звертає увагу на те, що залучення судом апеляційної інстанції Деражнянської міської ради до участі у справі як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача не можна ототожнювати із залученням зазначеної особи в належному процесуальному статусі відповідача, обсяг наданих законом прав якого є більшим за інших учасників справи (зокрема, відповідач має право подати зустрічний позов, заяву про застосування позовної давності тощо).

Крім того, господарські суди попередніх інстанцій послалися на відповідну правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо наявності в особи права відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України звернутися до суду з позовом про визнання права власності, якщо воно оспорюється, зокрема, у разі втрати нею документа, який засвідчує право власності, за відсутності іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. Однак господарські суди залишили поза увагою те, що передбачений наведеною нормою спосіб захисту має на меті підтвердження наявного в позивача права власності, а не виникнення в нього такого права внаслідок ухвалення судового рішення.

Тобто саме лише посилання на відсутність документа, що засвідчує право власності на спірне майно, не є достатньою підставою для визнання за особою права власності на нього без надання доказів, оцінивши які окремо та в сукупності з урахуванням їх вірогідності та взаємозв'язку, суд може встановити факт виникнення на законних підставах та існування в позивача права власності на спірне майно, зокрема на момент втрати ним відповідного правозасвідчувального документа, а також відсутність припинення цього права на момент вирішення спору.

Не врахувавши наведеного, суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення про визнання за Позивачем права власності на Спірні об'єкти як нерухоме майно, що не ґрунтуються на конкретному висновку про виникнення в Позивача зазначеного права з певних передбачених законом підстав (зокрема, внаслідок його створення як нерухомого майна, на підставі правочину тощо). Натомість суди обмежились перерахуванням обставин та доводів сторін, які стосуються Спірних об'єктів, але мають суперечливий характер та не свідчать про наявність передбачених законом передумов для визнання права власності в судовому порядку.

Так, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що Спірні об'єкти введені в експлуатацію у 1966, 1972, 1986 роках, є основними фондами Позивача та перейшли йому як правонаступнику від колишнього РТП. Однак за змістом мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень, наведений висновок ґрунтується виключно на встановленні обставин щодо відображення самим Позивачем зазначеної інформації в оборотно-сальдовій відомості та балансі за 2012 рік, перебування частини Спірних об'єктів у податковій заставі.

Однак суди попередніх інстанцій на підставі наданих учасниками справи доказів не встановили жодних обставин, які свідчать про факт переходу права власності на Спірні об'єкти від Державного підприємства Деражнянське РТМ до Позивача. Зокрема, суди не встановили обставини створення Спірних об'єктів як нерухомого майна Державним підприємством Деражнянське РТМ, наявності у нього права власності на Спірні об'єкти на момент реорганізації, передачі їх у встановленому законом порядку Позивачеві як правонаступнику.

Суди зазначили про відсутність у Позивача можливості оформити право власності на Спірні об'єкти у зв'язку з тим, що їх будівництво виконано без отримання дозволу на початок будівельних робіт.

Зазначивши, що наведене позбавляє Позивача можливості реалізувати свої права щодо розпорядження майном, суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою, що відповідно до положень статті 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна (зокрема, на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи тощо), за загальним правилом, не набуває права власності на нього.

Тобто задоволення позову про визнання права власності на майно в разі його самочинного будівництва не відповідає змісту застосовної судами при вирішенні цього спору статті 392 Цивільного кодексу України, яка передбачає захист вже існуючого права.

Визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка здійснила таке будівництво, можливо, але виключно за умов, передбачених частинами 3, 4, 7 статті 376 Цивільного кодексу України (надання земельної ділянки забудовнику, відсутності заперечень її власника (користувача), відсутності порушення прав інших осіб тощо). Однак дотримання наведених умов, як і сам факт самочинного будівництва Спірних об'єктів Позивачем чи його правопопередником, суди першої та апеляційної інстанції не встановили, а Позивач не доводив. Зокрема, Позивач не наводить посилання на певні наявні у справі та не оцінені судами докази, що підтверджують наведені обставини.

Крім того, Верховний Суд зазначив про безпідставність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про те, що Спірні об'єкти є нерухомим майном з огляду лише на відомості технічних паспортів щодо капітальності споруд, зважаючи на одночасне зазначення в судових рішеннях про встановлення Господарським судом Хмельницької області в рішенні від 16.02.2021 у справі №3/5025/1379/12 (924/1280/20), що відповідне майно, яке було предметом спору в зазначеній справі (два майданчики та бетонна дорога), є будівельними матеріалами.

Відхиляючи посилання прокурора на преюдиціальне значення вказаних обставин для розгляду цієї справи, господарський суд апеляційної інстанції помилково виходив з того, що предметом спору в цій справі є визнання права власності на майно, а не оскарження відмови державного реєстратора зареєструвати спірні об'єкти в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Наведене свідчить про помилкове тлумачення апеляційним господарським судом положень частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, яка надає преюдиційне значення обставинам, встановленим рішенням суду, за умови, що у відповідних справах беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлені ці обставини, та не пов'язує необхідність їх доказування в іншій справі з предметами відповідних спорів.

З наведеного вбачається що господарські суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позову згідно з приписами статті 392 Цивільного кодексу України, оскільки позовні вимоги про визнання права власності на Спірні об'єкти як нерухоме майно заявлені до неналежного відповідача, а також за відсутності доведення Позивачем обставин щодо обґрунтованості віднесення Спірних об'єктів до нерухомого майна та щодо виникнення у Позивача права власності на Спірні об’єкти на момент виникнення спору.

Щодо визнання права власності на об’єкт самочинного будівництва

Зміст приписів статті 376 ЦК України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об’єкти.

Верховний Суд у постанові від 24 січня 2023 року у справі № 902/156/22 зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій, помилково ототожнюючи поняття "об'єкт незавершеного будівництва" (частина 3 статті 331 ЦК України) та "самочинно збудований об'єкт" (частина 1 статті 376 ЦК України), які мають різні правовий статус та законодавче регулювання, безпідставно не врахували того, що між сторонами виникли спірні правовідносини щодо визнання права власності саме на об’єкт самочинного будівництва.

У лютому 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛВН Лімітед" (позивач) звернулося до Господарського суду Вінницької області з позовом до Немирівської міської ради (відповідач-1) і Державної інспекції архітектури та містобудування України (відповідач-2) про визнання права власності на самочинно збудовану допоміжну будівлю, розташовану на земельній ділянці, кадастровий номер 0523010100:01:005:0666, яка знаходиться за адресою: Вінницька обл., м. Немирів, вул. Українська, 14, з посиланням на положення статті 16, частини 3 статті 375 і частини 5 статті 376 Цивільного кодексу України.

Позовна заява обґрунтовується тим, що після набуття у власність в лютому 2020 року земельної ділянки, кадастровий номер 0523010100:01:005:0666, Товариством було виявлено спірну будівлю, яку було збудовано у 2006 році Дочірнім підприємством "Алко Інвест Україна", внаслідок реорганізації якого його правонаступником є ТОВ "ЛВН Лімітед". Спірний об’єкт не було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та стосовно цього нерухомого майна немає дозвільних документів на виконання будівельних робіт і введення його в експлуатацію, а за результатами звернень до відповідачів питання щодо введення спірної будівлі в експлуатацію залишилося невирішеним.

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 03.08.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.10.2022, в задоволенні позову відмовлено.

Рішення та постанова мотивовані посиланням на положення статей 15, 16, 321, 328, 375, 376, 392 ЦК України, статті 125 Земельного кодексу України, статей 26, 27, 29–31, 34, 37, 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", статей 13, 45, 73, 74, 86, 236, 269 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням яких місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку про необґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що: 1) будівництво спірного об’єкта проводилося без отримання належного на початок будівельних робіт дозволу, без розробленої та затвердженої належним чином проектної документації на будівництво, спірна будівля не введена в експлуатацію у встановленому порядку та є самочинно збудованою; 2) об’єкт самочинного будівництва споруджено в 2006 році, тобто до моменту виникнення в позивача права власності на земельну ділянку, на якій він знаходиться, що, в свою чергу, виключає факт будівництва спірного об’єкта Товариством; 3) немає передбачених законом підстав для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно, оскільки визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва, не прийнятий в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено (аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 200/22329/14-ц).

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направляючи справу на новий розгляд суду першої інстанції, Верховний Суд вказав на таке.

В основу оскаржуваних рішення та постанови покладено висновки місцевого та апеляційного господарських судів про відсутність передбачених законом підстав для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно, оскільки визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва, не прийнятий в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено, а також про пред’явлення цього позову до неналежних відповідачів, що є самостійною підставою для відмови в позові, зважаючи на те, що за змістом статті 392 ЦК України за позовом про визнання права власності на будівлю чи споруду, право на яку ні за ким не зареєстровано, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля чи споруда розташована, в зв’язку з чим відповідачем може бути лише Товариство як власник земельної ділянки під об’єктом нерухомості. Крім того, жоден із зазначених в позовній заяві відповідачів не порушив прав позивача, оскільки Міськрада визнає позов Товариства та немає доказів невизнання Інспекцією прав позивача або наявності в неї претензій щодо спірного об’єкта чи земельної ділянки, тобто відсутні докази щодо невизнання чи оспорювання відповідачами прав ТОВ "ЛВН Лімітед".

Проте Верховний Суд зазначив про передчасність висновків судів попередніх інстанцій та погодився з доводами скаржника про неврахування судами під час ухвалення оскаржуваних рішення та постанови висновків щодо застосування норм частини 3 статті 331 та статті 376 ЦК України, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 916/633/19, від 24.11.2021 у справі № 906/495/20 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.02.2022 у справі № 369/14226/18, з огляду на таке.

Статтею 392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно з частиною 3 статті 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна) (абзац перший). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону.

Відповідно до частин 3, 5 статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об’єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов’язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об’єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб’єктним і об’єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб’єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов’язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).

Так, у пунктах 22.1–28 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №916/633/19 викладено такі правові висновки щодо питання застосування положень статей 331, 376 ЦК України:

"Отже, об'єкт незавершеного будівництва за визначенням частини 3 статті 331 ЦК України за своєю правовою природою є сукупністю будівельних матеріалів, які є майном, що належить забудовнику (особі, яка на законних підставах здійснює відповідне будівництво).

Поняття ж самочинного будівництва, правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені у статті 376 ЦК України, яка унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створенні нової речі (самочинному будівництві) були порушені.

Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

За загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина 2 статті 376 ЦК України). Проте в окремих випадках стаття 376 ЦК України передбачає можливість визнання судом права власності на самочинно збудоване нерухоме майно.

Таким чином, поняття "об'єкт незавершеного будівництва" (частина 3 статті 331 ЦК України) та "самочинно збудований об'єкт" (частина 1 статті 376 ЦК України) мають різний правовий статус та відмінне законодавче регулювання.

Як зазначено вище, чинне законодавство передбачає можливість набуття особою за певних умов права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомого майна за рішенням суду.

У той же час об'єкт незавершеного будівництва є лише сукупністю належних забудовнику будівельних матеріалів і наявність судового рішення про визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва не змінює правового статусу такого майна та не перетворює сукупність будівельних матеріалів на новостворену річ – об'єкт нерухомого майна (житловий будинок, будівлю, споруду тощо) в розумінні статті 181 та частини 2 статті 331 ЦК України, оскільки не звільняє забудовника від обов'язку після завершення будівництва (створення майна) ввести його в установленому порядку в експлуатацію в загальному порядку та здійснити державну реєстрацію права власності на новостворене нерухоме майно".

В свою чергу, в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.02.2022 у справі № 369/14226/18 міститься висновок про те, що згідно з частиною 1 статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об’єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) об’єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об’єкт нерухомості збудовано з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині 1 статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об’єкт нерухомості є самочинним.

Водночас у пункті 6.32 постанови від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 та в пункті 55 постанови від 23.06.2020 у справі №680/214/16-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок про те, що зміст приписів статті 376 ЦК України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об’єкти.

Аналогічний висновок щодо питання застосування положень статті 376 ЦК України викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 906/495/20 зі спору, що виник з правовідносин знесення самочинно збудованого нерухомого майна, право власності на яке вже було зареєстровано за забудовником в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Наведене вище свідчить, що встановлені судами фактичні обставини в справі №902/156/22 і справах №№ 916/633/19, 369/14226/18, 916/2791/13, 906/495/20, 680/214/16-ц, які формують зміст спірних правовідносин, та їх матеріально-правове регулювання є подібними, тому, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, апеляційний господарський суд переглянув судове рішення місцевого господарського суду не відповідно, а всупереч правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду в зазначених справах, що є достатньою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Адже судами достовірно встановлено той факт, що спірну будівлю збудовано без документа, який дає право виконувати будівельні роботи (тобто з порушенням вимог нормативно-правових актів), отже, вона (будівля) є самочинно збудованим об’єктом, а не є об’єктом незавершеного будівництва, та на допоміжну будівлю може бути визнано право власності за рішенням суду виключно на підставі статті 376 ЦК України.

Верховний Суд зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій, помилково ототожнюючи поняття "об'єкт незавершеного будівництва" (частина 3 статті 331 ЦК України) та "самочинно збудований об'єкт" (частина 1 статті 376 ЦК України), які мають різні правовий статус та законодавче регулювання, безпідставно не врахували того, що між сторонами виникли спірні правовідносини щодо визнання права власності саме на об’єкт самочинного будівництва, які з урахуванням правового висновку, викладеного в пункті 6.32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 та в пункті 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, не можуть регулюватися загальними положеннями статей 392, 331 ЦК України, позаяк є предметом спеціального правового регулювання (стаття 376 цього Кодексу).

Тим більше, що Велика Палата Верховного Суду в постановах від 13.03.2019 у справі № 916/3245/17, від 12.06.2019 у справі № 916/542/18, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 вже неодноразово наголошувала на необхідності чіткого розмежування понять "предмет спору" і "предмет позову", зазначаючи, що під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об'єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем, тоді як під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Попри обов’язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу (такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15, від 18.03.2019 у справі №908/1165/17, від 05.06.2019 у справі № 909/452/18).

Отже, господарський суд вправі самостійно здійснювати правильну правову кваліфікацію спірних правовідносин та застосовувати під час ухвалення рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, що в жодному разі не надає суду апеляційної інстанції права за власною ініціативою (замість позивача) змінювати предмет позову, зокрема, у рамках цієї справи – з вимоги про визнання права власності на об’єкт самочинного будівництва на вимогу про визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва, які є зовсім різними способами захисту цивільних прав власника земельної ділянки або землекористувача (схожий висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 923/722/19 та від 24.02.2022 у справі № 910/16218/21).

Наведеним вище повністю спростовується помилкова кваліфікація судом апеляційної інстанції фактично заявленої Товариством позовної вимоги про визнання права власності на об’єкт самочинного будівництва як вимоги про визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва.

З мотивів, викладених у пунктах 20–24 цієї постанови, Верховний Суд вважає помилковим посилання судів попередніх інстанцій на обґрунтування підстав відмови в позові на сформульований в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 200/22329/14-ц (предмет позову – визнання за фізичними особами права власності на квартири та офісні приміщення в недобудованому багатоквартирному житловому будинку як на об’єкти незавершеного будівництва) висновок про те, що визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятий в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.

Водночас касаційна інстанція не погодилася з передчасним висновком апеляційного суду щодо наявності такої самостійної підстави для відмови в позові, як його подання до неналежних відповідачів, жоден із яких не порушив прав позивача (Міськрада визнає позов Товариства та немає доказів щодо невизнання Інспекцією прав позивача або наявності її претензій на спірний об’єкт чи земельну ділянку), тобто відсутні докази про невизнання чи оспорювання відповідачами прав ТОВ "ЛВН Лімітед" як власника земельної ділянки, кадастровий номер 0523010100:01:005:0666, оскільки зазначений висновок ґрунтується передусім на помилковому врахуванні судом викладеного в пункті 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 висновку про те, що за позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована.

Верховний Суд звернув увагу на те, що, на відміну від цієї справи, спір у справі № 916/1608/18 виник не з правовідносин визнання права власності на об’єкт самочинного будівництва, врегульованих статтею 376 ЦК України, а з правовідносин визнання права власності на павільйон як об’єкт нерухомості, що не зареєстрований за іншою особою, на підставі статті 392 ЦК України.

Адже в пункті 76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 міститься висновок, що, вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Натомість у цій справі суди встановили та сторонами не заперечується той факт, що ТОВ "ЛВН Лімітед", яке є правонаступником забудовника, не набуло права власності на спірну будівлю на законних засадах, оскільки за загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина 2 статті 376 ЦК України).

Крім того, залишаючи без змін постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.05.2019 у справі № 916/1608/18, якою, зокрема, було відмовлено в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю “Спектр” про визнання права власності на нерухоме майно (павільйон), Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про те, що звернення до суду з позовом про визнання права власності з метою отримання рішення суду як правовстановлюючого документа (крім випадків, передбачених статтею 344, частинами 3 та 5 статті 376 ЦК України) та подальшої державної реєстрації права власності на підставі такого рішення не є законним (правомірним) способом захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Таким чином, у випадках, передбачених частинами 3 та 5 статті 376 ЦК України, звернення до суду з позовом про визнання права власності з метою отримання рішення суду як правовстановлюючого документа є законним (правомірним) способом захисту права та охоронюваного законом інтересу.

При цьому позовні вимоги в цій справі Товариство обґрунтовує саме положеннями частини 5 статті 376 ЦК України, зі змісту якої вбачається, що відповідачем у справі за позовом власника (користувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване на ній майно може бути будь-яка особа (власник суміжної земельної ділянки, особа, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, фактичний забудовник тощо), яка вважає, що внаслідок такого судового визнання права власності порушуються її права.

В зв’язку з цим не заслуговують на увагу як такі, що суперечать вимогам частини 5 статті 376 ЦК України, вміщені в оскаржуваній постанові посилання суду апеляційної інстанції на те, що в цій справі відповідачем може бути лише Товариство як власник земельної ділянки під об’єктом нерухомості.

Зважаючи на викладене вище, Верховний Суд погодився з доводами скаржника про те, що правові висновки, наведені в постановах Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №916/1608/18, від 02.05.2018 у справі № 914/904/17, від 27.06.2018 у справі №904/8186/17 та від 11.04.2019 у справі № 910/8880/18, не підлягають застосуванню до спірних відносин за участю Товариства, оскільки позовні вимоги в зазначених справах обґрунтовуються статтею 392 ЦК України, за змістом якої рішення суду про визнання права власності не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює таке право. Натомість до спірних відносин за участю Товариства, підлягають застосуванню правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 916/633/19, від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, від 24.11.2021 у справі №906/495/20, від 11.02.2022 у справі № 369/14226/18, згідно з якими передбачено набуття права власності на самочинно збудований об’єкт нерухомого майна виключно способами, визначеними статтею 376 ЦК України.

ВИСНОВКИ

З аналізу судової статистики Північно-західного апеляційного господарського суду вбачається, що кількість справ зі спорів щодо права власності (крім землі) є значною та становить 4,2 % від усіх розглянутих судом справ з 2022 рік – І півріччя 2023 року (2033).

Також слід відмітити, що серед справ даної категорії, які розглядалися судом апеляційної інстанції, велику кількість становлять справи, у яких з позовом звертався прокурор в інтересах держави в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування.

Відсотковий показник залишених без змін постанов Північно-західного апеляційного господарського суду у справах зі спорів щодо права власності становить 65 % до переглянутих.

Вказані показники свідчать, що при розгляді справ зі спорів щодо права судді Північно-західного апеляційного господарського суду переважно в повній мірі з’ясовували обставини справи, права та обов’язки сторін, перевіряли обґрунтованість їх доводів та заперечень, давали належну оцінку зібраним доказам.

Судами першої інстанції також переважно правильно застосовувалися норми матеріального та процесуального права при розгляді таких спорів, оскільки переважну більшість (68%) рішень у справах за наслідком апеляційного перегляду залишено без змін.

З огляду на положення частини 4 статті 236 ГПК України про необхідність врахування судом висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду, опрацьовано практику Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду за результатами перегляду постанов Північно-західного апеляційного господарського суду та постанов інших апеляційних господарських судів у справах зі спорів щодо права власності.

Серед останніх правових висновків Верховного Суду у вказаних справах окремо варто звернути увагу на такі:

1) У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) зроблено висновок щодо застосування частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (Закон №1952-IV) .

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з урахуванням конкретних обставин справи та положень абзаців другого та третього частини третьої статті 26 Закону №1952-IV задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності може призвести до відновлення порушених прав особи без застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності (за умови, якщо суд, задовольнивши таку позовну вимогу, вирішить тим самим спір про право, наявний між сторонами);

2) Постанова ВП ВС від 05.04.2023 у справі № 911/1278/20

Як положеннями частини першої статті 334 ЦК України щодо переходу права власності на рухоме майно, так і спеціальним законодавством, що регулює порядок обліку та реєстрації транспортних засобів, не передбачено в імперативному порядку, що право власності на таке рухоме майно переходить до набувача транспортного засобу з моменту здійснення його державної реєстрації. Порушення приписів про державну реєстрацію великотоннажного та технологічного транспортного засобу має наслідком заборону його експлуатації (користування рухомим майном). Право власності на рухоме майно переходить до набувача відповідно до умов укладеного договору, що узгоджується з принципом свободи договору відповідно до статтей 6, 627, 628 ЦК України. Якщо договором не передбачено особливостей переходу права власності у конкретному випадку шляхом вчинення певних дій, воно переходить з моменту передання транспортного засобу.

Частину першу статті 10 та частину другу статті 12 Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» слід розуміти так, що необхідною умовою добросовісності набувача є відсутність в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про обтяження цього рухомого майна, і в такому разі набувач презюмується добросовісним. Водночас така презумпція може бути спростована, якщо буде доведено, що набувач знав чи за всіма обставинами справи мав знати про наявність прав інших осіб або обтяжень, відомості про які не були відображені в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. У такому випадку набувач є недобросовісним і в залежності від обставин справи не набуває права на рухоме майно або набуває право на рухоме майно, обмежене такими обтяженнями, про які набувач знав чи мав знати.

3) Постанова ВП ВС від 21.09.2022 року у справі № 908/976/19

При передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав на наявність у цій справі проблематики, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, щодо застосування частини другої статті 388 ЦК України під час вирішення питання витребування (повернення) майна, яке було продане під час процедури банкрутства, зокрема:

- чи ототожнюється продаж майна боржника під час процедури банкрутства з продажем, встановленим для виконання судових рішень;

- чи потрібно для віндикації визнавати недійсним аукціон з продажу майна боржника в процедурі банкрутства, у разі якщо перший з низки договорів, предметом яких було відчуження спірного майна до набуття боржником відповідного права власності на нього, визнано недійсним.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на свої попередні висновки про те, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13(пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц(пункт 146)), незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387, 388 ЦК України), чи в порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи в порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 38)).

Щодо позову про витребування майна, проданого в процедурі банкрутства

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що метою реалізації майна на прилюдних торгах є продаж майна за найвищою ціною внаслідок конкуренції покупців; для успішної конкуренції покупців необхідно, щоб добросовісні покупці були впевнені в тому, що в разі перемоги на прилюдних торгах вони отримають майно вільним від обтяжень і вимог інших осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, пункт 7.6). Тому в разі якщо право власності належало не боржнику, а іншій особі, це не може бути протиставлене покупцю (навіть якщо майно вибуло з володіння такої особи поза її волею), але лише за умови добросовісності покупця.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).

Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20(пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

Згідно із частиною другою статті 388 ЦК України майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. У постанові від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц Велика Палата Верховного Суду вже робила висновок про те, що на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача, якщо воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому саме для примусового виконання судових рішень (пункт 84).

Не може вважатися добросовісною особа, яка набула майно на прилюдних торгах, якщо вона знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону, зокрема пов`язана особа (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55)).

Сторони договору повинні поводитися правомірно як під час його виконання, так і на переддоговірній стадії. Зокрема, мають поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків, як і можливої недобросовісної чи нерозумної поведінки, є численними. Їх не можна визначити вичерпно. Недобросовісною поведінкою може бути необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема, з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад із конкурентом недобросовісної сторони переговорів), нерозкриття необхідної контрагенту інформації тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)).

Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано у всіх випадках відповідно до приписів статті 387 ЦК України.

Таким чином, у контексті виключної правової проблеми, вказаної Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у даній справі, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що:

- продаж майна боржника під час процедури банкрутства не є продажем у порядку, встановленому для виконання судових рішень, порядок виконання яких визначається Законом України «Про виконавче провадження». Водночас за ознакою наявності (відсутності) волі боржника як власника майна у процедурі банкрутства такий продаж подібний до інших процедур відчуження майна особи з обмеженою правосуб`єктністю;

- для витребування майна від набувача не потрібно визнавати недійсним аукціон з продажу майна боржника в процедурі банкрутства, у тому числі в разі якщо перший з договорів, предметом яких було відчуження спірного майна до набуття боржником відповідного права власності на нього, визнано недійсним.

Велика Палата Верховного Суду відступила від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року у справі № 201/15400/16-ц у частині висновків щодо неможливості застосування власником для ефективного захисту свого права на мирне володіння майном вимоги про витребування майна після його реалізації від імені третьої особи на аукціоні у процедурі банкрутства, якщо публічні торги не були визнані недійсними.

Неоднакової практики застосування законодавства у справах зі спорів щодо права власності (крім землі) в Північно-західному апеляційному господарському суді та господарських судах округу не виявлено.

Секретар судової палати № 1 Михайло ЮРЧУК

Начальник відділу аналітичної

роботи та узагальнення судової

практики Надія СИНЮК