Заявлена у даному позові вимога про визнання права власності на складові частини єдиного майнового комплексу (на які він фактично поділений), та витребовування цих чотирьох об'єктів нерухомості від кінцевих формальних власників – є вірним способом захисту порушеного права боржника.
Відсутність посилання у постанові суду апеляційної інстанції на приписи статті 400 Цивільного кодексу України як на підставу витребування майна за наявності висновку суду про те, що відповідачі є недобросовісними набувачами спірного майна, в даному випадку не впливає на правильність висновків суду апеляційної інстанції про необхідність витребування спірного майна у відповідачів, оскільки наслідками застосування і статті 388, і статті 400 Цивільного кодексу України може бути витребування майна.
З таким висновком Північно-західного апеляційного господарського суду погодивсяВерховний Суд, залишивши без змін постановувід 06.04.2021 у справі № 906/943/18.
У межах справи № 906/943/18 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Ружинський комбікормовий завод" (боржник у справі) до суду звернувся розпорядник його майна, на якого покладено виконання обов'язків керівника. Вважаючи себе власником спірного майна, яке було відчужено, на його думку без достатніх правових підстав, боржник звернувся із заявою про витребування майна з чужого незаконного володіння у Товариства з обмеженою відповідальністю "Траст Агротех", Фермерського господарства "Агро-Союз", Приватного підприємства Фермерське господарство "Колос", громадянина С.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 18.01.2021 закрито провадження у справі в частині вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 04.07.2018 №2930, а в решті позовних вимог відмовлено у задоволенні позову.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням, ліквідатор Товариства з обмеженою відповідальністю "Ружинський комбікормовий завод" звернувся до Північно–західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, яку Північно-західний апеляційний господарський суд задоволив частково: рішення суду першої інстанції скасував в частині відмови в позові про визнання права власності на майно та витребування майна ТОВ "Ружинський комбікормовий завод", прийняв в цій частині нове судове рішення, яким позов задоволив частково – визнав право власності ТОВ "Ружинський комбікормовий завод" на об`єкти нерухомого майна та витребував майно.
Верховний Суд, залишаючи без змін постанову Північно–західного апеляційного господарського суду у цій справі, у своєму рішеннізазначив наступне.
Кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Обраний заявником спосіб захисту має гарантувати практичну та ефективну можливість захисту порушеного права. Позов про визнання права власності - це позадоговірна вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту приналежності позивачу права власності на спірне майно. За змістом статті 392 Цивільного кодексу України, передбачений нею спосіб захисту спрямований не на виникнення за рішенням суду права власності позивача, а на підтвердження наявного у позивача права власності, набутого раніше на законних підставах.
Право на пред`явлення позову про витребування майна з незаконного володіння, унормовано статтею 387 Цивільного кодексу України, за приписами якої власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Відповідно до системного тлумачення приписів статті 387 Цивільного кодексу України у поєднанні з комплексом норм, що регулюють набуття і реалізацію права власності, передбачений цією нормою спосіб захисту права власності є матеріально-правовою вимогою власника, що на момент подання позову фактично не володіє своїм індивідуально визначеним майном, до не власника, що на момент подання позову незаконно фактично володіє цим майном, про вилучення цього майна в натурі. Тобто, позивачем за віндикаційним позовом є неволодіючий власник індивідуально визначеного майна.
Відповідно до частини першої статті 397 Цивільного кодексу України володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Виходячи з цієї норми, фактичне володіння передбачає фактичне панування особи над річчю. Під незаконним володінням слід розуміти фактичне володіння річчю, яке не має правової підстави (передбаченої законом, договором чи адміністративним актом) або правова підстава якого відпала чи визнана недійсною. Тобто відповідачем за віндикаційним позовом виступає незаконний володілець майна, який може і не знати про незаконність свого володіння майном (добросовісний набувач).
За змістом частини першої статті 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2)було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3)вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Згідно статті 400 Цивільного кодексу України недобросовісний володілець зобов`язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.
При цьому, в тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статті 387 Цивільного кодексу України, є неефективними. Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28.01.2020 у справі №50/311-б (пункт 92) та відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у її постанові від 02.07.2019 у справі №48/340.
Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 07.10.2019, задоволено заяву Фізичної особи-підприємця Косенка Володимира Олександровича та визнано недійсним договір купівлі-продажу єдиного майнового комплексу від 04.07.2018 № 2930, укладений між ТОВ "Ружинський комбікормовий завод" та ПП "Укрєвробудпроект", відповідно до статті 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а саме, як такий, що укладений у період протягом року, що передував відкриттю процедури банкрутства, не був спрямований на реальне настання правових наслідків - отримання коштів для виконання існуючих зобов`язань перед кредиторами та свідчить про намір ухилення від розрахунків із контрагентами; при цьому боржник взяв на себе зобов`язання, що призвели до його неплатоспроможності та неможливості виконання грошових зобов`язань перед кредиторами; у боржника були відсутні правові підстави для укладення зазначеного договору.
Цю ухвалу залишено без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду, яку в свою чергу, підтримано Верховним Cудом.
Як встановлено судом апеляційної інстанції, після укладання спірного договору купівлі-продажу від 04.07.2018, єдиний майновий комплекс ще був декілька разів відчужений, в тому числі шляхом поділу на чотири самостійні об`єкти нерухомого майна, яким присвоєні нові адреси та нові номери об`єктів нерухомого майна. Отже, належний боржнику ЄМК, як єдиний об`єкт нерухомого майна у своєму первісному стані вже не існує, через його поділ на чотири самостійних об`єкти нерухомості, які знаходяться у власності різних осіб. Витребування саме ЄМК, як єдиного об`єкту нерухомого майна, який незаконно вибув з власності ТОВ "Ружинський комбікормовий завод" поза його волею, за таких умов не вбачається за можливе.
При цьому, оскільки стосовно права власності боржника існують сумніви та претензії зі сторони третіх осіб – теперішніх формальних власників складових частин колишнього єдиного майнового комплексу та наявність у боржника відповідного права власності не визнається відповідачами, то в цьому випадку права боржника підлягають захисту шляхом пред`явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно в порядку передбаченому статтею 392 Цивільного кодексу України.
Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що в цьому випадку вірним способом захисту порушеного права боржника є саме заявлення вимоги про визнання права власності на складові частини ЄМК, на які він фактично поділений, та витребовування цих чотирьох об`єктів нерухомості від кінцевих формальних власників - ТОВ "Траст Агротех", ФГ "Агро-Союз", ПП Фермерського господарства "Колос" та Гр. С.
Також Верховний Суд наголосив, що судом апеляційної інстанції встановлено також, що, гр. П. є кредитором у справі № 906/943/18, а відтак в силу частини п`ятої статті 41 Господарського процесуального кодексу України – є учасником у справі. При відкритті провадження суд зобов`язував позивача, арбітражного керуючого Сиволобова М.М., надіслати копії позовної заяви з додатками всім кредиторам, а отже визначив їх як учасників справи.
Враховуючи вимоги статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства, спори, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Кодексу України з процедур банкрутства, який передбачає концентрацію спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.
Позови боржника, в тому рахунку немайнові про визнання недійсними договорів, можуть впливати на формування складу ліквідаційної маси боржника з огляду на положення статті 216 Цивільного кодексу України (застосування наслідків з огляду на визнання правочину недійсним), статті 388 Цивільного кодексу України (витребування майна від добросовісного набувача після визнання договору недійсним), статті 400 (витребування майна від недобросовісного набувача) та можуть призводити до зміни ліквідаційної маси боржника, що в свою чергу впливає на права кредиторів у справі про банкрутство.
Щодо аргументів скаржників про те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що відповідачі є недобросовісними набувачами майна, то колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила таке.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно пояснень гр. П., він був директором боржника до 08.05.2018 та відповідно був обізнаний, що, зокрема, ЄМК ТОВ "Ружинський комбікормовий завод" перебувало під арештом, накладеним органом ДВС та під іпотечним обтяженням та що усно ним у липні 2018 було повідомлено про незаконність зняття арешту та виведення з іпотечного обтяження ЄМК ТОВ "Ружинський комбікормовий завод" засновників та керівників Фермерського господарства "Агро-Союз", Приватного підприємства Фермерського господарства "Колос" та гр. С. та що, відповідно, вони могли бути обізнаними про зазначені обставини, а тому не можуть вважатися добросовісними набувачами даного майна.
Верховний Суд вказує, що вказані аргументи скаржників фактично зводяться до намагання здійснити переоцінку доказів та прохання надати нову оцінку доказам у справі, що в силу вимог статті 300 Господарського процесуального кодексу України виходить за межі повноважень Верховного Суду.
Тож Верховний Суд погодився із висновком Північно-західного апеляційного господарського суду, що спірне майно вибуло з володіння боржника поза його волею. При цьому зазначив, що відсутність посилання у оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції на приписи статті 400 Цивільного кодексу України як на підставу витребування майна при наявності висновку суду про те, що відповідачі є недобросовісними набувачами спірного майна, в цьому випадку не впливає на правильність висновків суду апеляційної інстанції про необхідність витребування спірного майна у відповідачів, оскільки наслідками застосування і статті 388 і статті 400 Цивільного кодексу України може бути витребування майна.
І з урахуванням фактичних обставин, встановлених у цій справі, застосування судом апеляційної інстанції статті 400 Цивільного кодексу України не призвело б до ухвалення іншого рішення.
Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційних скаргах не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду апеляційної інстанції.
З повним текстом постанови Верховного Суду від 13 липня 2021 року в справі № 906/943/18 можна ознайомитися за посиланням .
_03_03.png)
