Однак, враховуючи існування юрисдикційного конфлікту, даний спір має бути розглянутий за правилами господарського судочинства лише тому, що позивачу має бути забезпечено доступ до правосуддя, навіть в іншому, ніж це передбачено законом, судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду в належному (цивільному) судочинстві виникли у зв`язку з процесуальною діяльністю суду.
Велика Палата Верховного Суду підтримала висновок Північно-західного апеляційного господарського суду, викладений у постанові від 03.07.2020 у справі № 906/1308/19:
договір про надання послуг, укладений головою ОСББ та підприємцем, з надання послуг з комплексного обслуговування будинку за своєю суттю є договором з управителем про надання послуг з управління багатоквартирним будинком, оскільки визначені договором обов`язки підприємця є частиною компетенції органів управління ОСББ. Оскільки загальні збори рішення про передачу будинку на обслуговування підприємця не приймали, мешканці будинку з умовами оскаржуваного договору не ознайомлювалися, вартість послуг безпідставно завищена, а їх якість погіршилась, що порушує право позивача (мешканця будинку) як споживача послуг, які мали надаватися за спірним договором, отже такий договір підлягає визнанню недійсним.
Суть спору полягала у визнанні недійсним договору на надання послуг, укладеного ОСББ, членом якого є позивач, та підприємцем – виконавцем цих послуг, указавши на порушення укладенням спірного договору з надання послуг з управління та обслуговування будинку прав позивача – фізичної особи як співвласника багатоквартирного будинку.
Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили. Дійшли висновку, що оспорюваний договір не відповідає приписам статей 10, 12-14 Закону України від 29 листопада 2001 року № 2866-III «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі - Закон № 2866-III) та статей 9-11 Закону України 14 травня 2015 року № 417-VIII «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» (далі - Закон № 417-VIII), тож вказали на наявність підстав для визнання такого договору недійсним, оскільки укладення спірного договору без рішення загальних зборів порушує право позивача як співвласника на управління будинком. При цьому, надали правову оцінку укладеному відповідачами договору як договору з управителем про надання послуг з управління багатоквартирним будинком, оскільки в обов'язки підприємця за договором входять функції, пов`язані з управлінням.
Разом з тим, підтримавши позицію судів щодо суті вирішення спору, Велика Палата Верховного Суду вказала , що суди першої й апеляційної інстанцій помилково вважали, що спір у цій справі належить до юрисдикції господарських судів. Зазначила, що спір у цій справі стосується реалізації прав та виконання обов`язків позивача у межах здійснення ним як співвласником володіння, користування і розпорядження спільним майном багатоквартирного будинку, учасника правовідносин з надання житлово-комунальних послуг.
Враховуючи предмет, характер спору та суб`єктний склад його сторін, спір у цій справі виник стосовно прав і обов'язків позивача щодо користування та розпорядження спільним майном як співвласника багатоквартирного будинку, тому має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду врахувала відмову позивачу у відкритті провадження у справі за позовом, поданим до тих самих відповідачів, з тим самим предметом та з тих самих підстав, що й у даній справі. Повважала, що це поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Європейський суд з прав людини неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.
З огляду на існування юрисдикційного конфлікту, з метою забезпечення права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, Велика Палата Верховного Суду повважала, що ця справа має бути розглянута за правилами господарського судочинства лише тому, що позивачу має бути забезпечено доступ до правосуддя, навіть в іншому, ніж це передбачено законом, судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду в належному (цивільному) судочинстві виникли у зв`язку з процесуальною діяльністю суду.
При цьому, Велика Палата застосувала практику Європейського Суду з прав людини: рішення від 21.02.1975 у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (пункт 36); рішення від 17.01.2012 у справі «Станєв проти Болгарії», (пункт 230); рішення від 9.12.2010 у справі «Буланов та Купчик проти України»; рішення від 01.12.2011 у справі «Андрієвська проти України»; рішення від 17.01.2013 у справі «Мосендз проти України»; рішення від 21.12.2017 у справі «Шестопалова проти України». Подібний висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у її постановах від 12 грудня 2018 року у справах № 490/9823/16-ц та № 761/12676/17, від 27 березня 2019 року у справі № 766/10137/17.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, передаючи дану справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав на необхідність відступу від правових позицій, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 760/2064/17-ц та від 14 липня 2020 року у справі № 466/8748/16-ц.
Проаналізувавши правові висновки, викладені у обумовлених постановах, а також зміст судових рішень, фактичні обставини справи, суть спору у справі № 906/1308/19, Велика Палата Верховного Суду повважала, що відсутні підстави для відступу від правових позицій, викладених у вказаних постановах Верховного Суду, оскільки правовідносини та предмети спорів у цих справах та у справі, що розглядається, не є подібними.
З повним текстом постанови Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 02.02.2021 року в справі № 906/1308/19 можна ознайомитися за посиланням .
Суддя, секретар ІІ Судової палати Алла Гудак
_03_03.png)
