Визначений спеціальними нормами законодавства про банкрутство обов`язок погодження розпорядником майна значних правочинів боржника чи органу його управління не суперечить та не відміняє передбачений нормами ГК України обов`язок такого боржника (у випадку, якщо він є державним унітарним підприємством) щодо отримання згоди на вчинення таких правочинів від органу, до сфери управління якого належить це підприємство.
Верховний Суд у складі судів Касаційного господарського суду погодився із позицією Північно-західного апеляційного господарського суду, викладену в постанові від 24.05.2021 у справі № 10/189-09(902/186/20).
Предметом спору у даній справі є вимога за первісним позовом Товариства про стягнення з Підприємства 1 732 645,46 грн заборгованості за Договором, а за зустрічним позовом – вимога Мінекономіки до вказаних осіб про визнання цього ж Договору недійсним. Спір розглянуто у межах справи про банкрутство Підприємства (боржника).
Вирішення питання про стягнення договірної заборгованості прямо залежить від висновків про визнання чи відмову у визнанні спірного правочину недійсним. З цих підстав колегія суддів касаційного суду в першу чергу перевірила дотримання судом апеляційної інстанції норм права під час вирішення спору за зустрічним позовом – про визнання Договору недійсним.
У своїй постанові від 03.11.2022 року Верховний Суд зазначив, що спірний Договір укладено Підприємством у процедурі розпорядження його майном у справі про банкрутство. Водночас, суди попередніх інстанцій з`ясували, що станом на день укладання Договору органом управління Підприємства (державної форми власності) було Міністерство аграрної політики та продовольства України. У спірних правовідносинах предметом касаційного дослідження було питання обов`язку погодження укладання державним підприємством значного правочину не лише розпорядником майна цього підприємства-боржника, а й органу його управління, в цьому випадку відповідного Міністерства.
Згідно з приписами частини третьої статті 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 21.10.2019 введено в дію КУзПБ, згідно з пунктами 2, 4 Прикінцевих та перехідних положень якого з дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність Закон про банкрутство та установлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство. Перехід до наступної судової процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу.
Тобто, перехід від регулювання, передбаченого Законом про банкрутство до передбаченого КУзПБ здійснюється негайно (безпосередня дія як спосіб дії в часі нормативно-правових актів) шляхом здійснення подальшого розгляду справи про банкрутство відповідно до положень Кодексу. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20.11.2019 у справі № 924/159/14, від 11.08.2020 у справі № 904/3457/19, від 27.08.2020 у справі № 904/4928/17, від 13.10.2020 у справі № 910/22904/15.
З наведеного слідує правомірність висновку судів першої та апеляційної інстанції про те, що розгляд справи № 10/189-09, в тому числі і розгляд цього спору в її межах, здійснюється згідно положень КУзПБ.
Водночас, враховуючи принцип дії закону у часі, а також вчинення спірного правочину, яке мало місце до введення в дію КУзПБ, касаційний суд наголосив на необхідності врахування до спірних правовідносин положень Закону про банкрутство. Ключові доводи скаржника полягали в тому, що оскаржену постанову ухвалено з неправильним застосуванням статті 732 ГК України, при чому судом апеляційної інстанції помилково не застосовано норми частини восьмої статті 22 Закону про банкрутство, які регулюють укладення значних правочинів у процедурі банкрутства та які з моменту відкриття провадження у справі про банкрутство мають пріоритет у застосуванні щодо інших нормативно-правових актів.
Верховний Суд вказав, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс правовідносин боржника, і норми законодавства про банкрутство у справах про банкрутство мають спеціальних характер щодо інших законодавчих актів України.
У постанові Верховного Суду від 10.09.2020 у справі № Б13/115-12 наведено висновок, згідно з яким КУзПБ, як і Закон про банкрутство (до прийняття КУзПБ), слід застосовувати як спеціальний законодавчий акт, приписи якого мають пріоритет перед загальними нормами щодо регламентування порядку відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи. Правова позиція щодо пріоритетного застосування норм Закону про банкрутство у справах про банкрутство є усталеною та послідовно викладена у зазначених вище постановах Верховного Суду, однак необхідним, у даному випадку, є вирішення питання щодо врахування таких висновків під час правозастосування у спірних правовідносинах. Тому, вирішуючи питання співвідношення норм статті 732 ГК України та частини восьмої статті 22 Закону про банкрутство, колегія суддів касаційної інстанції звернулася до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17, за яким при існуванні складної змістової колізії застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно та точно врегульовує конкретні правовідносини, містить чіткі та зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб`єктів правовідносин.
Так, пунктом 42 частини першої статті 6 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" (у редакції на час вчинення спірного правочину) визначено, що уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань приймають рішення у випадках, визначених законами України, про надання згоди на вчинення державним унітарним підприємством господарського зобов`язання, зокрема, щодо значного господарського зобов`язання або про відмову в наданні такої згоди та несуть встановлену законами України відповідальність за прийняття таких рішень.
Відповідно до частини першої статті 732 ГК України значним господарським зобов`язанням державного унітарного підприємства визнається господарське зобов`язання, що вчиняється державним унітарним підприємством, якщо ринкова вартість майна, робіт, послуг, що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності. Статутом державного унітарного підприємства можуть бути визначені додаткові критерії для віднесення господарського зобов`язання до значного господарського зобов`язання. Значне господарське зобов`язання підлягає погодженню наглядовою радою державного унітарного підприємства або, у випадках, передбачених законом, органом, до сфери управління якого відноситься державне унітарне підприємство, в порядку, передбаченому цією статтею.
Рішення про надання згоди на вчинення значного господарського зобов`язання, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є його предметом, становить від 10 до 25 відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності, приймається наглядовою радою (у разі її утворення) або органом, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство (частина друга статті 732 ГК України).
У свою чергу, згідно частини восьмої статті 22 Закону про банкрутство керівник або орган управління боржника виключно за погодженням з розпорядником майна вчиняють правочини (укладають договори) щодо розпорядження у будь-який спосіб іншим майном боржника, балансова вартість якого становить понад один відсоток балансової вартості активів боржника, та укладання інших значних правочинів (договорів).
Таким чином, Верховний Суд вказав, що системний аналіз статті 732 ГК України та частини восьмої статті 22 Закону про банкрутство (чинного на момент укладення спірного договору) дає підстави стверджувати про відсутність правових колізій у вказаних нормах, оскільки ці норми не є суперечливими, натомість підлягають застосуванню у взаємозв`язку у випадку регулювання провадження у справах про банкрутство саме державних підприємств.
Суд зазначив, що норми Закону про банкрутство (як і КУзПБ) врегульовують правовідносини щодо погодження значних правочинів боржника, з огляду на мету інституту неплатоспроможності (банкрутства) та завдання арбітражного керуючого (у цьому випадку - розпорядника майна) у процедурі банкрутства, зокрема, щодо збереження майна боржника. Водночас, погодження органом управління значних правочинів державного підприємства, у свою чергу, зумовлено необхідністю державного контролю за ефективним використанням державного майна.
Більш того, визначений спеціальними нормами законодавства про банкрутство обов`язок погодження розпорядником майна значних правочинів боржника чи органу його управління не суперечить та не відміняє передбачений нормами ГК України обов`язок такого боржника (у випадку, якщо він є державним унітарним підприємством) щодо отримання згоди на вчинення таких правочинів від органу, до сфери управління якого належить це підприємство.
Отже, суперечність вказаних норм відсутня. При цьому, норми КУзПБ, як і норми Закону про банкрутство, не містять прямої вказівки щодо не поширення положень статті 732 ГК України на правовідносини щодо вчинення державним підприємством значних правочинів з моменту відкриття щодо такого підприємства провадження у справі про банкрутство.
Верховний Суд також зауважив, що введення процедури розпорядження майном за наслідком відкриття провадження у справі про банкрутство, на відміну від введення ліквідаційної процедури, не передбачає безумовного припинення повноважень керівника боржника та виконавчих органів його управління, покладені на них відповідно до законодавства чи установчих документів, як і не зумовлює припинення господарської діяльності. Тому, здійснення такої діяльності боржником, у цьому випадку державним підприємством, у процедурі розпорядження його майном має відповідати законодавчо визначеним умовам щодо погодження значних правочинів органом, до сфери управління якого належить це підприємство.
Ураховуючи вищенаведене, Верховний Суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин, які виникли щодо вчинення значного правочину державним підприємством-боржником на стадії розпорядження його майном, положення статті 732 ГК України підлягають застосуванню.
Можливість застосування положень 732 ГК України до правовідносин щодо укладання під час провадження у справі про банкрутство значних правочинів державним унітарним підприємством опосередковано (враховуючи відмінність фактичних обставин у справах) підтверджується правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 16.01.2020 у справі № 922/1362/17, предметом розгляду якої була позовна заява про визнання недійсними договорів у межах справи про банкрутство.
У справі, що переглядається, зустрічний позов про визнання недійсним Договору як значного правочину державного підприємства-боржника подало Мінекономіки як орган, до сфери управління якого належить таке підприємство. Мінекономіки вказувало, що дозвіл уповноваженого органу управління Підприємства на укладення Договору отримано не було, чим порушено приписи статті 732 ГК України та спеціального законодавства, а саме пункту 42 частини першої статті 6 Закону України "Про управління об`єктами державної власності". Отже, порушенням прав та підставою звернення Мінекономіки (як уповноваженого органу управління державним підприємством) до суду із відповідними позовними вимогами про визнання недійсним правочину стало порушення порядку, передбаченого частинами першою, другою статті 732 ГК України.
Верховний Суд погодився з висновком Північно-західного апеляційного господарського суду про те, що спірний договір суперечить вимогам закону, оскільки на момент укладання цього правочину Підприємство не мало відповідного погодження уповноваженого органу управління на вчинення значного правочину у відповідності до вищевказаних вимог статті 732 ГК України, а тому наявні підстави для визнання Договору недійсним на підставі положень статей 203, 215 ЦК України. З огляду на ухвалення апеляційним судом рішення про визнання Договору недійсним, колегія суддів також погодилася з висновком цього суду про відсутність правових підстав для задоволення первісних позовних вимог щодо стягнення заборгованості за таким правочином.
З повним текстом постанови Верховного Суду від 03.11.2021 у справі № 10/189-09(902/186/20)можна ознайомитися за посиланням .
_03_03.png)
