Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
У випадку встановлення судами обрання прокурором неналежного способу захисту щодо частини позовних вимог (про визнання недійсним рішення ради про затвердження проекту землеустрою) у задоволенні позову до такої особи належить відмовити за наслідком розгляду спору по суті. Однак це не може перешкодити розгляду позовних вимог про визнання недійсним договору оренди, де прокурор діяв в інтересах ради, як сторони договору, і такі вимоги можуть забезпечити ефективний захист інтересів територіальної громади у випадку їх порушення стороною договору та бездіяльності ради щодо належного захисту інтересів територіальної громади.
Помилкове визначення прокурором статусу ради як відповідача при належному обґрунтуванні ним правових підстав представництва інтересів місцевої ради та дотримання процедури звернення до ради як органу уповноваженого представляти інтереси територіальної громади, про намір звернутися до суду в інтересах цієї територіальної громади, не може мати наслідком залишення позову без розгляду. Суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи може самостійно перевірити доводи прокурора щодо наявності чи відсутності у нього повноважень з представництва органу місцевого самоврядування та дійти висновку про те, чи дії, вчинені прокурором, є достатніми для представництва ним цього органу, незалежно від того, що прокурор обґрунтовував своє звернення, як самостійний позов в інтересах держави.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору оренди, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 та від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19, від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20.
Під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом або про визнання недійсним договору), не допускається відмова в позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 101). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 109).
Велика Палата Верховного Суду висновує, що, зваживши на неможливість розрахунку нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки з вини державних органів, які не визначили межі населеного пункту та нормативну грошову оцінку квадратного метра землі у ньому, сторони договору не могли бути позбавлені права на здачу землі в оренду та реалізації права на землекористування, внаслідок чого правомірно визначили в договорі як тимчасову, орендну плату відповідно до приписів підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288ПК України в розмірі 5% від нормативної грошової оцінки ріллі по області. Умови договору судами встановлено.
З огляду на встановлені в цій справі обставини неможливості визначення нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки внаслідок того що компетентними державними органами не було визначено межі села на час укладення оспорюваного договору та врегулювання в договірному порядку процедури усунення таких наслідків, тому прокурором не доведено підстав, за яких може бути виправдано втручання у майнове право відповідача-2 на оренду землі, оскільки таке втручання є непропорційним тому заходу, якого вимагає прокурор.
Постанова ВП ВС від 05.07.2023 у справі №912/2797/21 https://reestr.court.gov.ua/Review/112088055
Суд першої інстанції визнав поважними причини пропуску позовної давності, оскільки факт порушення вимог законодавства щодо відчуження земельної ділянки виявлений прокуратурою лише під час прокурорської перевірки 2014 року.
Суд дійшов висновку про те, що позовна давність не пропущена, бо Миколаївська ОДА та ДП «Миколаївське лісове господарство», які підтримали позов прокурора, дізналися про їх порушене право з часу виявлення порушень земельного законодавства у 2014 році прокурором; у матеріалах справи відсутні будь-які відомості про те, що Миколаївська ОДА як розпорядник земель державної власності дізналася про порушення вимог земельного законодавства раніше.
Суд оцінив наявні у справі докази та встановив, що не підтверджують обізнаність Миколаївської ОДА про порушення її права раніше, ніж у 2014 році.
Висновки Управління культури Миколаївської ОДА №914 (квітень 2010 року) про погодження проекту землеустрою, а також №4265 (грудень 2009 року) про можливість вибору місця розташування земельних ділянок не є документом обізнаності позивачів раніше ніж у 2014 році, оскільки Управління культури Миколаївської ОДА не має відповідних повноважень.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що сам по собі факт присутності представника органів прокуратури на пленарному засіданні ради під час прийняття нею оскаржених рішень не є доказом обізнаності уповноважених органів держави про порушення її прав. Тому відповідний довід касаційної скарги є необґрунтованим, а висновок апеляційного суду про відсутність пропуску позовної давності - правильним.
Постанова ВП ВС від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц https://reestr.court.gov.ua/Review/81842003
Частинами другою та четвертою статті 29 ГПК України у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом, у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов`язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
Отже, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
ТОВ «Барселона ю ей» подало до суду першої інстанції заяву про сплив позовної давності у цьому спорі.
Прокурор стверджує, що прокуратура та позивач про порушення прав держави шляхом прийняття спірного рішення та набуття другим відповідачем у володіння спірної земельної ділянки дізналися в 2016 році, тобто після прийняття Верховним Судом України постанови від 24 червня 2015 року у справі, в якій, зокрема, визнано недійсним та скасовано рішення 38-ї сесії 5-го скликання Сільради від 07 липня 2010 року № 2 «Про припинення права постійного користування земельними ділянками ДП «НДВА «Пуща-Водиця», а також визнано недійсним та скасовано рішення 39-ї сесії 5-го скликання Сільради від 04 серпня 2010 року № 4 «Про затвердження технічної документації щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою ДП «НДВА «Пуща-Водиця».
Разом з тим суд апеляційної інстанції правильно вказав на те, що оскільки право власності держави на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з володіння держави у володіння іншої особи, а не в момент укладення цією особою наступного правочину з відчуження земельної ділянки та набрання законної сили судовим рішенням, яким підтверджено факт неправомірності вибуття спірної земельної ділянки та порушення права власності держави, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли держава в особі уповноваженого органу довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, оскільки державі в особі її органів стало відомо про порушення її прав щонайменше з моменту звернення прокурора у вересні 2011 року з позовом про визнання недійсними і скасування рішень Сільради в адміністративній справі №К/9991/54537/12, позовна давність за вимогою про витребування державного майна із чужого незаконного володіння сплинула до звернення прокурора 08 грудня 2017 року з позовом у цій господарській справі №911/3681/17 до суду. До того ж прокурор не довів суду того факту, що він не міг дізнатися про порушення права власності держави на спірну земельну ділянку в межах позовної давності, встановленої статтею 257 ЦК України.
Така ж правова позиція щодо початку перебігу позовної давності у схожих правовідносинах міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин. У цій справі прокурор не довів, а суди не встановили обставин, що вказували б на поважність причин пропущення позовної давності.
У свою чергу позивач, в особі якого подано позов в інтересах держави, узагалі не надав пояснень щодо суті спору та спливу позовної давності.
Відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
При цьому суд не взяв до уваги доводів прокурора про дотримання трирічного строку позовної давності з огляду на те, що ТОВ «Барселона ю ей» стало власником спірної земельної ділянки згідно з договором купівлі-продажу лише 20 лютого 2017 року. Право власності держави на спірну земельну ділянку було порушено, коли земельна ділянка вибула з володіння держави у володіння іншої особи, а не в момент укладення цією особою наступного правочину з відчуження земельної ділянки та набрання законної сили судовим рішенням, яким підтверджено факт неправомірності вибуття спірної земельної ділянки та порушення права власності держави, тому початок перебігу строку позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли держава в особі уповноваженого органу довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Постанова ВП ВС від 21.08.2023 у справі №911/3681/17 https://reestr.court.gov.ua/Review/84153021
Бездіяльністю компетентного органу щодо захисту прав та інтересів держави чи територіальної громади є невжиття ним заходів для такого захисту протягом розумного строку після того, як йому стало або повинно було стати відомо про можливе порушення зазначених прав або інтересів, а не про лист прокурора. Питання про те, який строк вважати розумним, суд має вирішувати у кожному випадку з огляду на конкретну конфліктну ситуацію.
Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, як правило, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18; пункт 90)).
Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц; від 18 січня 2023 року у справі №488/2807/17).
Постанова ВП ВС від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц https://reestr.court.gov.ua/Review/114904864
Суддя Північно-західного апеляційного господарського суду,
секретар ІІ Судової палати Алла Гудак
_03_03.png)
