Чи є антиконкурентна поведінка підставою для застосування ч.3 ст. 228 ЦК України?

Керівник Вараської окружної прокуратури звернувся до господарського суду в інтересах держави в особі Західного офісу Держаудитслужби з позовом про визнання недійсним договору як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства та застосування наслідків недійсності правочину. Спірні правовідносини виникли через закупівлю ізоляторів для ВП «Рівненська АЕС» у 2020 році, переможцем якої стало ТОВ «Монолітторг». Правовою підставою позову стало рішення Північного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (АМТВ АМКУ) від 6 червня 2023 року. Антимонопольний орган встановив, що ТОВ «Монолітторг» та ТОВ «ТД «Високовольтне обладнання» вчинили антиконкурентні узгоджені дії, знівелювавши змагальність та спотворивши результати тендера (п. 1 ст. 50, п. 4 ч. 2 ст. 6 ЗУ «Про захист економічної конкуренції»). Прокурор стверджував, що оспорюваний правочин завідомо суперечить інтересам держави і суспільства та укладений з умислу постачальника. Посилаючись на ст. ст. 203, 215 та ч. 3 ст. 228 ЦК України, прокуратура вимагала визнати договір недійсним, повернути отримані замовником кошти іншій стороні та стягнути 2 385 324 грн у дохід держави.

Судові рішення у справі № 918/537/24 мотивовані тим, що ТОВ “Монолітторг”, маючи намір щодо отримання незаконного права на укладення договору поставки з метою одержання прибутку, порушуючи інтереси держави та суспільства, а також інших учасників ринкових відносин, усвідомлюючи протиправність таких дій, їх суперечність інтересам держави і суспільства, прагнучи та свідомо допускаючи настання протиправних наслідків, узяло участь у проведенні конкурентної процедури закупівлі, знівелювавши змагальність у ній, внаслідок чого привласнило бюджетні кошти у сумі 2 385 324,00 грн. Суди взяли до уваги рішення Господарського суду міста Києва від 14.02.2024 у справі № 910/19185/23, що набрало законної сили, яким було підтверджено умисел ТОВ «Монолітторг» на укладення спірного договору, що суперечить інтересам держави й суспільства, з метою отримання прибутку. За висновками судів, захищаючи інтереси держави, враховуючи бездіяльність Держаудитслужби, прокурор обрав належний та ефективний спосіб захисту, оскільки включив у свої позовні вимоги про визнання недійсним договору, і застосування наслідків такої недійсності. Суди також зазначили, що прокурор правомірно застосував конструкцію захисту, відповідно до якої просив стягнути грошові кошти за недійсним договором з відповідача-1 на користь відповідача-2, а в подальшому з відповідача-2  у дохід держави. Суди дійшли висновку, що дії постачальника та замовника щодо укладення оскаржуваного договору поставки за встановлених та підтверджених судовим рішенням обставин порушення законодавства про захист економічної конкуренції ТОВ «Монолітторг» як учасником закупівлі підпадають під регулювання положень ч.3 ст.228 ЦК України.

Однак, у постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23 об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду сформульовано  висновок про те, що норма частини третьої статті 228 ЦК України не може бути застосована як правова підстава для визнання договору про закупівлю недійсним та застосування санкції, передбаченої цією нормою, у випадку порушення суб`єктом господарювання норм законодавства про захист конкуренції. Зазначено, що антиконкурентна поведінка спрямована на спотворення конкуренції між учасниками торгів не завжди має за мету завдати шкоди державі чи підривати її інтереси. Тому така поведінка сама по собі не трансформує правочин у такий, що суперечить інтересам держави та суспільства у значенні ч. 3 ст. 228 ЦК України. Крім того, об`єднана палата Касаційного господарського суду у зазначеній постанові також виснувала, що за умови застосування відповідних приписів ч. 3 ст. 228 ЦК України, відбувається непропорційне втручання у право власності й добросовісного учасника. По-перше, добросовісна сторона все одно втрачає очікуваний результат угоди. Вона витратила час, ресурси, можливо зазнала упущеної вигоди і зрештою залишиться ні з чим (лише зі своїм початковим майном/грошима). Якщо правочин був вигідним для неї, позбавлення майна чи прибутку може відчуватися як покарання, хоча умислу з її боку не було. По-друге, конфіскація майна добросовісної сторони (того, що вона отримала від іншого учасника) означає, що держава вилучає майно у особи, яка не вчинила свідомого порушення. Такий крок потребує дуже переконливого обґрунтування публічним інтересом. ЄСПЛ у подібних справах перевіряє, чи не було можливості обмежитися менш суворими заходами щодо невинної особи (справа “Air Canada v. the United Kingdom”).

Також об`єднана палата Касаційного господарського суду у справі № 922/3456/23 виснувала про те, що застосування наслідків, передбачених ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, є втручанням держави у право власності приватних осіб. Тому підлягає застосуванню ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до зазначеної статті кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Сам факт вчинення відповідними особами порушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій під час участі у спірній закупівлі, встановлений рішенням органу Антимонопольного комітету України, не є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним як такого, що вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства (ч. 3 ст. 228 ЦК України), оскільки антиконкурентна поведінка не завжди має мету завдати шкоди державі та не трансформує правочин у такий, що суперечить інтересам держави та суспільства у значенні ч. 3 ст. 228 ЦК України. Не будь-які порушення актів цивільного законодавства, вчинені під час укладення договору, мають своїм наслідком невідповідність правочину інтересам держави і суспільства. Для визнання недійсним правочину на підставі ч. 1 ст.  203, ч. 1 ст. 215, ч. 3 ст. 228 ЦК України має бути доведено, що зміст правочину та мета його вчинення завідомо суперечать інтересам держави і суспільства.

З повним текстом постанови Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 11.06.2026 у справі № 918/537/24 можна ознайомитися за посиланням.

Заступник голови
Північно-західного апеляційного господарського суду  

Алла Гудак