Майно комунальної власності не може передаватися в оперативне управління установам (організаціям), які не були утворені відповідним органом місцевого самоврядування та не знаходяться в його підпорядкуванні.
Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.01.2019 року, розглянувши справу № 910/15100/17.
Громадська організація «Кордон» звернулася до господарського суду з позовом до Херсонської обласної ради про визнання незаконним та скасування рішення, яким було припинено право позивача на оперативне управління нерухомим майном, яке належить на праві власності територіальним громадам Херсонської області в особі Ради.
Позивач вважає, що Рада даним рішенням незаконно позбавила його права оперативного управління майном та закріпила його за Комунальною установою з капітального будівництва та експлуатації Херсонської обласної ради, чим порушила його права й інтереси.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, Рада прийняла оскаржуване рішення на підставі статей 43, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» з урахуванням висновків і рекомендацій постійної комісії з питань управління об'єктами комунальної власності Херсонської обласної ради.
За результатами розгляду Велика Палата прийняла постанову, в якій зробила висновок щодо застосування норм права:
-
Зі змісту статті 135 Господарського кодексу України випливає, що майно комунальної власності не може передаватися в управління підприємствам, установам, організаціям, які не були утворені відповідним органом місцевого самоврядування та не знаходяться в його підпорядкуванні.
-
У випадку передачі органом місцевого самоврядування майна комунальної власності у безстрокове безоплатне користування підприємствам, установам, організаціям, які не були утворені відповідним органом місцевого самоврядування та не знаходяться в його підпорядкуванні, до відносин між сторонами підлягають застосуванню норми Цивільного кодексу України про позичку (глава 60).
-
Якщо строк користування річчю, переданою у позичку, не визначений сторонами у договорі позички та не може бути визначений відповідно до мети користування річчю за правилами статті 831 Цивільного кодексу України, то за аналогією закону має застосовуватися частина друга статті 763 цього Кодексу. Договір позички вважається укладеним на невизначений строк; кожна зі сторін договору, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а в разі позички нерухомого майна - за три місяці.
Отже, майно комунальної власності не може передаватися в оперативне управління установам (організаціям), які не були утворені відповідним органом місцевого самоврядування та не знаходяться в його підпорядкуванні.
Велика Палата у постанові також зазначає, що ГО «Кордон» не належить до таких установ (організацій), відповідно у Ради немає повноважень передавати позивачу майно саме на праві оперативного управління.
Оскільки право оперативного управління щодо вказаного нерухомого майна у ГО «Кордон» не виникло і не могло виникнути, доводи касаційної скарги щодо здійснення державної реєстрації позивачем права оперативного управління зі спливом лише шести місяців після прийняття Радою оспорюваного рішення не заслуговують на увагу.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду покликається на норми Господарського кодексу України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
А саме: відповідно до частини першої статті 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).
Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності у межах повноважень, наданих органам місцевого самоврядування законом.
Натомість частина друга статті 135 ГК України встановлює, що власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності – на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до цього Кодексу та інших законів.
Також Велика Палата звертає увагу, що водночас власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 Цивільного кодексу України), які він може реалізовувати на власний розсуд. Звідси власник має право на визначення юридичної долі свого майна, у тому числі й шляхом надання його іншим особам, а також вилучення цього майна у відповідних суб'єктів.
За таких обставин у цій справі між сторонами виникли правовідносини щодо передачі майна у безоплатне користування на невизначений період – доки воно не знадобиться власнику.
Відповідно до частини першої статті 827 ЦК України за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом установленого строку. Водночас стаття 831 цього Кодексу регламентує, що якщо сторони не встановили строку користування річчю, він визначається відповідно до мети користування нею; відповідно до частини третьої статті 834 ЦК України особа, яка стала власником речі, переданої у користування, має право вимагати розірвання договору, який укладено без визначення строку.
Отже, строк користування не є істотною умовою договору позички, а річ за таким договором може передаватися в користування без визначення строку.
У такому разі якщо строк користування річчю не може бути визначений відповідно до мети користування нею, за аналогією закону має застосовуватися частина друга статті 763 ЦК України, відповідно до якої якщо строк найму не встановлений, то договір найму вважається укладеним на невизначений строк; кожна зі сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а в разі найму нерухомого майна – за три місяці. Тобто відповідач у цій справі скористався своїм правом на відмову від договору позички.
В основі цього спору лежать правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, тобто відносини, що склалися між відповідними суб'єктами щодо певного об'єкта комунальної власності у процесі його використання, тому спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.
Таким чином, за суб'єктним складом сторін та характером спірних правовідносин ця справа підлягає розгляду в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України, і суди першої та апеляційної інстанцій дотрималися процесуальних норм та правильно розглянули цю справу в порядку господарського судочинства.
Детальніше із текстом постанови Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 910/15100/17 (провадження № 12-138гс18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79834956
Суддя, секретар ІІ Судової палати Алла Гудак
_03_03.png)
