Правові позиції щодо проблемних питань застосування Закону України "Про виконавче провадження". Семінар

  

Правові позиції щодо проблемних питань застосування Закону України «Про виконавче провадження», які були обговорені на семінарі в

Північно-західному апеляційному господарському суді

22.11.2019 року.

 

 

   

Правові висновки Верховного Суду у справах щодо виконання судових рішень та виконавчого провадження.

 

І. Рішення Конституційного Суду України, щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження»

 

У справі №3-368/2018(5259/18) від 15.05.2019 Конституційним Судом визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року №1404-УІІІ зі змінами.

Конституційним Судом України наголошено, що держава має позитивний обов'язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеним положеннями частини другої статті 26 Закону правовим регулюванням щодо обов'язкового авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене рішення, такий обов'язок держави перекладено на вказану особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частини першої, другої статті 55, частини першої, другої статті 129^-1 Конституції України.

 

1. Правові висновки Великої Палати Верховного Суду

 

Застосовуючи положення редакції Закону України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» та відповідного процесуального законодавства чинного з 15.12.2017, слід враховувати, що провадження у справах здійснюється згідно із законом, чинним на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

 

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.06.2018 у справа № 307/1451/15-ц

 

На час виникнення спірних правовідносин, а також на момент розгляду справи судом першої інстанції чинним був Закон України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (далі-Закон № 606-ХІV).

У пунктах 1, 7 частини другої статті 17 цього Закону передбачено виконавчі документи, які підлягали виконанню державною виконавчою службою, серед яких указано виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті; постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.

Тобто примусовому виконанню підлягали не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.

На час звернення Банку зі скаргою та її розгляду в суді першої інстанції відповідно до частини четвертої статті 82 Закону № 606-ХІV та статей 383, 384 ЦПК України такі скарги мали розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки під час розгляду справи в апеляційному та касаційному порядку перевірка дотримання норм процесуального законодавства судом першої інстанції здійснюється згідно з вимогами законодавства, чинного на час . розгляду справи у суді першої інстанції, з урахуванням вимог як частини третьої статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), так і частини третьої статті З ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), відповідно до яких провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Справа вирішувалася у суді першої інстанції.

 

 

Виконання зведеного виконавчого провадження з примусового виконання судових рішень у господарських справах щодо одного боржника.

 

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 у справі № 911/100/ 18.

 

За змістом статей 339,340 Господарського процесуального кодексу України та статей 30, 74 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ -«Про виконавче провадження» скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження з примусового виконання судових рішень у господарських справах щодо одного боржника, ухвалених за правилами лише господарського судочинства, підлягають розгляду за правилами господарського судочинства.

 

 

Повернення виконавчого документа стягувану в межах виконавчого провадження з виконання наказу господарського суду, яке станом на момент вчинення оскаржуваних дій вже було виведено зі зведеного виконавчого провадження.

 

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №908/2349/14.

 

Спори, де предмет скарги товариства на дії державного виконавця (тобто суть оскаржуваних дій) стосується правомірності повернення виконавчого документа стягувану в межах виконавчого провадження з виконання наказу господарського суду, яке станом на момент вчинення оскаржуваних дій вже було виведено зі зведеного виконавчого провадження повинні розглядатися судом, який видав виконавчий документ, у передбаченому ГПК України порядку, тобто у межах справи, у якій видано наказ, за правилами господарського судочинства.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах від 10.04.2019 справа №908/2520/16; від 10.04.2019 у справі №908/595/18.

 

Для визначення предметної юрисдикції, зокрема, стосовно судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця, вирішальне значення має суть оспорюваних дій.

 

ВП ВС, скасовуючи постанову апеляційного господарського суду і направляючи справу за скаргою на дії державного виконавця до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, наголосила, що для визначення предметної юрисдикції, зокрема й стосовно судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця, вирішальне значення має суть оспорюваних дій.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що результат скарги на дії державного виконавця матиме правові наслідки для всіх стягувачів у межах зведеного виконавчого провадження з виконання рішень суду, ухвалених за правилами різних юрисдикцій, а тому відповідна скарга не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Судом апеляційної інстанції не взято до уваги те, що предмет скарги на дії державного виконавця (тобто суть оскаржуваних дій) стосується правомірності повернення виконавчого документа стягувану в межах виконавчого провадження з виконання наказу господарського суду у цій справі, яке станом на момент вчинення оскаржуваних дій вже було виведено зі зведеного виконавчого провадження.

Предмет скарги стосується оскарження дій державного виконавця саме з повернення виконавчого документа (наказу господарського суду у цій справі) у виконавчому провадженні, при цьому дії державного виконавця щодо зобов'язання товариства зі здійснення додаткового авансування витрат виконавчого провадження (сплати вартості робіт з оцінки арештованого нерухомого майна боржника) в межах зведеного виконавчого провадження, чи дії цього державного виконавця стосовно виведення виконавчого провадження наказу господарського суду у цій справі зі зведеного виконавчого провадження не оскаржуються. Тобто скарга не стосується судового оскарження дій зазначеного державного виконавця під виконання ним зведеного виконавчого провадження.

Отже, скарга щодо винесення державним виконавцем постанови про повернення йому (стягувану) виконавчого документа у виконавчому провадженні з виконання наказу господарського суду у цій справі повинна розглядатися судом, який видав виконавчий документ, у передбаченому ГПК України порядку, тобто в межах цієї справи за правилами господарського судочинства.

 

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №908/2520/16

 

 

До скарги на дії державного виконавця, предмет якої не стосується оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та/або витрат на проведення виконавчих дій, застосовується загальний порядок судового оскарження, згідно з яким вона має розглядатися судом, що видав виконавчий документ.

 

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №914/3015/15

 

 

Визначальним критерієм для віднесення спору до адміністративної юрисдикції є наявність у зведеному виконавчому провадженні судових рішень, ухвалених за правилам» різних юрисдикцій, чи рішень інших (не судових) органів, якщо ці рішення підлягають примусовому виконанню.

 

У справі №707/28/17-ц до районного суду подано скаргу на бездіяльність державного виконавця і начальника відділу державної виконавчої служби.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, зазначену скаргу задоволено.

ВП ВС, залишаючи без змін рішення попередніх судових інстанцій, дійшла висновку про те, що сама наявність зведеного виконавчого провадження не свідчить про адміністративну юрисдикційність скарги на рішення, дії чи бездіяльність відділу державної виконавчої служби. Визначальним критерієм для віднесення спору до адміністративної юрисдикції є наявність у зведеному виконавчому провадженні судових рішень, ухвалених за правилами різних юрисдикцій, чи рішень інших (не судових) органів, якщо ці рішення підлягають примусовому виконанню.

 

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №707/28/17-й

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.10.2019 у справі №904/51/19

 

 

Порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та/або витрат на проведення виконавчих дій.

 

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі №910/5809/15-г.

 

Законом України «Про виконавче провадження» установлено спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та/або витрат на проведення виконавчих дій, згідно з яким відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах:

 від 06.06.2018 року у справі № 921/16/14-г/15;

 від 06.06.2018 року у справі № 127/9870/16-ц.

 

 

Спір, який виник між позивачем та органом державної виконавчої служби, з приводу опису та арешту майна не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а з огляду на суб'єктний склад учасників судового процесу.

 

Постанова Великої Палати Верховного суду від 05.06.2019 у справі № 805/1569/17

 

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404- VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VІІІ) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною першою статті 59 Закону № 1404-УІІІ передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

За правилами статті 1212 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду із цим позовом) суди розглядають у порядку господарського судочинства справи щодо оскарження дії чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, приватних виконавців щодо виконання судових рішень господарських судів.

Спір виник між позивачем та органом державної виконавчої служби з приводу опису й арешту майна, яке, за твердженням позивача, належить йому, а не боржникові. Таким чином, спір, який виник між позивачем та органом державної виконавчої служби, з приводу опису та арешту майна не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а з огляду на суб'єктний склад учасників судового процесу має розглядатися судами за правилами господарського судочинства.

Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постановах:

від 22.08.2018 справа№ 658/715/16-ц;

від 13.03.2019 справа №815/615/16-ц.

 

Враховуючи характер спору, позов про зняття арешту з нерухомого майна згідно зі статтею 15 ЦПК України, статтями 1 і 12 ГПК України в редакції, чинній на час вирішення спору судами першої й апеляційної інстанцій, мав розглядатися за правилами господарського судочинства, незалежно від підстав арешту майна

 

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 757/21143/15-й

 

Згідно з частиною першою статті 15 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з

цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Відповідно до частини першої статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на час вирішення спору судами першої й апеляційної інстанцій) особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та про зняття з нього арешту.

Учасниками цієї справи є юридичні особи: іпотекодержатель (позивач), а також Відділ державної виконавчої служби Голосїївського районного управління юстиції у м. Києві та Міністерство юстиції України. Тому незалежно від підстав арешту майна, враховуючи характер спору, позов про зняття арешту з нерухомого майна згідно зі статтею 15 ЦПК України, статтями 1 і 12 ГПК України в редакції, чинній на час вирішення спору судами першої й апеляційної інстанцій, мав розглядатися за правилами господарського судочинства.

 

 

Окремі питання, що виникають під час судового розгляду справ (скарг) щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

 

Під час оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, на виконанні яких перебуває виконавчий документ господарського суду, слід дотримуватися відповідних положень ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017), вміщених у розділі VI «Судовий контроль за виконанням судових рішень», зокрема, щодо права на звернення зі скаргою у строк десяти календарних днів, визначених пунктом «а» частини першої статті 341 цього Кодексу.

 

Господарські суди попередніх інстанцій, відмовивши у задоволенні скарги на рішення і дії державного виконавця, допустили порушення норм процесуального права, оскільки за приписами частини другої статті 118 ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017) скарги, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, що не позбавляє скаржника в майбутньому права на звернення з клопотанням про поновлення такого строку.

ВП ВС дійшла висновку про те, що під час оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, на виконанні яких перебуває виконавчий документ господарського суду, слід дотримуватися відповідних положень ГПК України (який набрав чинності з 15.12.2017), вміщених у розділі VI «Судовий контроль за виконанням судових рішень», зокрема, щодо права на звернення зі скаргою у строк десяти календарних днів, визначених пунктом «а» частини першої ст. 341 цього Кодексу.

 

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі №920/149/18

 

 

Порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця особами, які не є сторонами такого виконавчого провадження.

 

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 у справі №917/2267/14

 

Господарським процесуальним кодексом України не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця особами, які не є сторонами такого виконавчого провадження, то відповідно до частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України такі спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

 Подібний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено в постановах:

від 30.05.2018 у справі № 815/2255/16;

від 27.03.2019 у справі № 823/359/18.

 

Порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій

 

Постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №660/612/16-й; від 12.09.2018 у справі №906/530/17: від 17.10.2018 у справі №927/395/13: від 17.10.2018 у справі №5028/16/2/2012; від 13.02.2019 у справі N3 808/2265/16.

 

З правових норм, передбачених частиною першою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», з урахуванням вимог статей 339, 340 ГПК України, вбачається, що в разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення при виконанні рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таку скаргу розглядає відповідний господарський суд, який ухвалив таке рішення за правилами господарського судочинства відповідно.

Разом з тим, оскільки чинним законодавством не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, то відповідно до частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України такі спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

 

 

У порядку якого виду судочинства (господарського чи адміністративного) має розглядатися спір про бездіяльність органу Державної казначейської служби, що полягає у відмові від виконання рішення господарського суду і у поверненні без виконання наказу такого суду.

 

Положеннями статті 339 ГПК України визначається порядок оскарження до господарського суду дій чи бездіяльності виключно органів державної виконавчої служби та приватних виконавців, відповідно до якого сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Наведені норми права є підставою для висновку про те, що ГПК України та ЗУ «Про виконавче провадження» передбачають порядок оскарження лише рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця під час примусового виконання ними судових рішень і лише до судового органу, який видав виконавчий документ.

Відповідно до пункту 1 Положення державне казначейство - центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.

Разом з тим згідно з положеннями частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі-КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

З огляду на характер правовідносин скарга на дії ГУ Держказначейства підлягає розгляду в порядку адміністративного, а не господарського судочинства.

 

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2018 у справі № 916/223/17

 

У порядку якого виду судочинства (господарського чи цивільного) має розглядатись справа зі спору про видачу виконавчого документа на виконання рішення третейського суду, в якому учасником крім юридичних осіб є й фізична особа.

 

Постанова Великої Палати Верховного суду від 23.05.2018 у справі № 910/22696/16

 

Вирішуючи питання про визначення компетентного суду в розумінні Закону України «Про третейські суди», необхідно керуватися загальними правилами визначення юрисдикції (підвідомчості) кожного конкретного спору, який був предметом розгляду в третейському суді, встановленими відповідними нормами процесуального законодавства. Правильне визначення підвідомчості цієї справи залежить від установлення того, до суду якої юрисдикції належить спір, що розглядався Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків.

Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України «Про третейські суди», якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у

цій статті; й інші справи у спорах між суб’єктами господарювання (пункти 1.11,15 частини першої статті 20 цього Кодексу).

Відповідно до положень статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення заявника до суду), які кореспондуються з приписами статті 19 цього Кодексу (в чинній редакції), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства, а також справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу, іноземного суду.

Предметом розгляду в Постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків були позовні вимоги про стягнення з юридичної особи - позичальника на користь юридичної особи - кредитора заборгованості за укладеним між ними генеральним договором на здійснення кредитних операцій, а також про стягнення цієї заборгованості з поручителів, у тому числі й з фізичної особи, за укладеними між ними і кредитором відповідними договорами поруки.

Оскільки вимога про стягнення заборгованості за зазначеним договором була заявлена у справі, яка розглядалася Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків, до юридичної особи - позичальника та, зокрема, до фізичної особи - поручителя, який погодився розділити відповідальність з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов’язання за генеральним договором, то за суб’єктним складом сторін ця справа належить до юрисдикції загальних судів і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (за відсутності угоди сторін про передачу спору на вирішення третейським судом).

 

У якій валюті державним виконавець має виконати судове рішення про стягнення суми, визначеної у рішенні суду в іноземній валюті, із зазначенням гривневого еквіваленту за офіційним курсом НБУ на час вирішення спору.

 

Постанова Великої Палати Верховного Суду від-04.07.2018 у справі № 761/12665/14 –ц

 

Особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень при обчисленні боргу в іноземній валюті визначені у статті 53 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до частини третьої вказаної статті у разі обчислення суми боргу в іноземній валюті державний виконавець у результаті виявлення у боржника коштів у відповідній валюті стягує ці кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби для їх подальшого перерахування стягувану. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті державний виконавець за правилами, встановленими частинами першою і другою цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби.

У частині третій статті 533 ЦК України закріплено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов’язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, тим не менше, не виключає здійснення платежів в іноземній валюті.

Визначаючи характер грошового зобов’язання, судом було визначено стягнення з боржника суми саме в іноземній валюті, що на момент ухвалення рішення суду становило визначений за офіційним курсом НБУ еквівалент у національній валюті України. Зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов’язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця.

У разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувану має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні. Перерахування суми у національній валюті України за офіційним курсом НБУ не вважається належним виконанням.

(відступ від правової позиції Верховного Суду України щодо застосування пункту 8 частини першої статті 49 Закону № 606-ХІV у подібних правовідносинах, викладеного в постанові від 13 вересня 2017 року у справі № б-1445цс17).

 

Застосування норм Господарського процесуального кодексу України щодо наявності чи відсутності права на апеляційне оскарження ухвали про відмову у зміні способу чи порядку виконання судового рішення.

 

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 18/1544-10

 

В абзаці третьому підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначено, що перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

Конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Перелік ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, є вичерпним та наведений у статті 255 ГПК України.

Разом з тим стаття 255 ГПК України не містить прямої заборони на оскарження ухвали про відмову у вчиненні відповідних процесуальних дій щодо встановлення чи зміни способу та порядку виконання судового рішення.

Враховуючи вказані висновки Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що відсутність у переліку частини першої статті 255 ГПК України ухвали про відмову у зміні способу виконання рішення, не позбавляє особу визначеного частиною сьомою статті 331 ГПК України права оскаржити в апеляційному порядку відповідну ухвалу суду першої інстанції.

 

Стягнення виконавчого збору з органів Держказначейства. Розгляд спорів здійснюється в порядку адміністративного судочинства.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 916/1226/16

 

Відповідно до пункту 1 Положення № 215, Казначейство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.

Згідно із статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній на час виникнення спору, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно- правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, де суб’єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.

До адміністративної юрисдикції відноситься спір в публічно-правових відносинах, коли один з його учасників є суб’єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції.

Управління Держказначейства не входить до системи органів державної виконавчої служби України, а отже його дії, в тому числі щодо повернення виконавчого документа без виконання, не можуть бути оскаржені в порядку Закону України «Про виконавче провадження» та відповідних положень ГПК України, які визначають порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби та приватних виконавців. Водночас у спірних правовідносинах між ПП та Держказначейством в Одеській області, орган казначейства здійснює владні управлінські функції, покладені на нього відповідно із діючим законодавством.

Зважаючи на характер правовідносин у цій справі, згідно із положеннями частини першої статті б КАС України в редакції, чинній на час оскарження у цій справі дій Управління Держказначейства, ПП мав право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважав, що оскаржуваним рішенням Управління Держказначейства порушені його права або інтереси.

 

Правило про виконання кількох рішень стосовно одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження тим виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, стосується виключно державних, а не приватних виконавців.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 904/7326/17

 

 

 

 

III Правові висновки Верховного Суду

 

Особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи.

 

Постанова Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №908/85/16.

 

Особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи встановлено статтею 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», за приписами пункту 1 якої виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи здійснюється в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

У частинах другій та третій цієї статті визначено, що у разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду; в разі встановлення державним виконавцем факту* наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу, передбачених пунктами 2-4, 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, керівник органу ДВС протягом десяти днів з дня встановлення такого факту, але не пізніше строку, встановленого частиною другою цієї статті, подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувану коштів.

З огляду на наведені вище норми законодавства, навіть за умови встановлення державним виконавцем обставин нездійснення стягувачем додаткового авансування витрат виконавчого провадження, в якому боржником є державне підприємство, це повинно мати наслідком подачу керівником органу ДВС до центрального органу виконавчої влади, що

реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документів та відомостей, необхідних для перерахування стягувану коштів, а не повернення виконавчого документа стягувану.

 

Зміна найменування (типу) юридичної особи як сторони виконавчого провадження не потребує її заміни судом, а здійснюється постановою виконавця.

 

Постанова Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №914/3587/14

 

Особа набуває статусу сторони виконавчого провадження (як стягувач або боржник) з моменту видачі на її користь (в її інтересах) відповідного виконавчого документа. При цьому відкриття виконавчого провадження не впливає на наявність (або ж відсутність) такого статусу особи. Зміна найменування (типу) акціонерних товариств з відкритого або закритого на публічне або приватне не свідчить про припинення суб'єкта господарювання як юридичної особи шляхом її реорганізації, з огляду на що зазначені обставини не можуть бути підставою для висновку про те, що такий суб'єкт є відмінним від відповідної юридичної особи. Зміна найменування (типу) юридичної особи як сторони виконавчого провадження не потребує її заміни судом, а здійснюється постановою виконавця, якою змінюється назва відповідної сторони такого провадження.

 

 

Державний виконавець повинен не лише направити боржнику копію постанови про відкриття виконавчого провадження, але й встановити факт отримання боржником копії цієї постанови, якщо встановлено строк для добровільного виконання рішення суду.

 

Згідно з частиною першою статті 89 Закону України «Про виконавче провадження» у разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - юридичну особу у розмірі від сорока до шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.

Відповідно до змісту наведених норм, сплив строку, наданого для добровільного виконання рішення суду, сам по собі не є достатньою підставою, з якою законодавець пов`язує накладення штрафу на боржника.

Боржник повинен бути належним чином повідомлений про відкриття виконавчого провадження. Підставою для накладення штрафу є невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення суду.

Таким чином, державний виконавець повинен не лише направити боржнику копію постанови про відкриття виконавчого провадження, але й встановити факт отримання боржником копії цієї постанови, якою встановлено строк для добровільного виконання рішення суду.

У разі з`ясування факту неодержання боржником копії постанови про відкриття виконавчого провадження державний виконавець не вправі накладати штраф на боржника за невиконання рішення у визначений у постанові про відкриття виконавчого провадження строк.

 

 

Постанова Верховного Суду від 31.07.2019 у справі №554/13475/115-ц

 

 

Відшкодування завданої шкоди діями ДВС

 

Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що неправомірними діями державного виконавця щодо арешту та реалізації майна боржника (під час дії мораторію, за відсутності майна у переліку наведеному у Виконавчому написі нотаріуса №1490), завдали боржнику шкоду, а тому між ними наявний причинно-наслідковий зв'язок.

 

Постанова Верховного Суду від 16.07.2019 у справі №908/4057/14

 

 

Справи передані на розгляд до Великої Палати Верховного Суду

 

Щодо права державного (приватного) виконавця на звернення стягнення на право оренди земельної ділянки та накладення на нього арешту

 

Ухвалу прийнято 23.10.2019 року

Справа №904/968/18 (провадження №12-17гс19)

Сторони: ТОВ «Седна-Агро» до ТОВ «Агростар»

Суддя-доповідач: Рогач Л.І.

Підставою передачі на розгляд ВП ВС стало відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

КГС ВС вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного в ухвалі КЦС ВС від 08.08.2019 року у справі №149/1120/19, згідно з яким на право оренди земельної ділянки, як майнове право, належне боржнику-орендарю, може бути накладено арешт у виконавчому провадженні для забезпечення виконання рішення суду про стягнення заборгованості.

 

Щодо застосування частини 5 статті 93 та частини 2 статті 135 Земельного кодексу України під час вирішення питання про можливість накладення у виконавчому провадження арешту на належне боржнику – орендарю право оренди земельної ділянки для забезпечення виконання рішення суду про стягнення заборгованості.

 

Правова позиція викладена в ухвалі від 08.08.2019 у справі №149/120/19