Вимоги про скасування рішень виконавчих комітетів, визнання недійсними свідоцтв про право власності на майно та державних актів на право власності на земельні ділянки є такими, що виникли із приватноправових відносин, тому можуть бути самостійним предметом спору та підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства, а відтак апеляційний суд визнав помилковими висновки суду першої інстанції щодо наведених ним підстав для закриття провадження у справі.
Таку позицію Північно-західного апеляційного господарського суду, викладену у постанові від 31 липня 2019 року у справі № 906/994/16, підтримав Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду.
При цьому, Верховний Суд у постанові від 6 грудня 2019 року зазначив наступне.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (правовий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 242/1634/17).
Оскільки, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту, тому суд при вирішенні спору повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права способам, що встановлено чинним законодавством, чи відповідає правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Судом апеляційної інстанції установлено, що заявлені позивачем вимоги про скасування рішень виконавчих комітетів, визнання недійсними свідоцтв про право власності на майно та державних актів на право власності на земельні ділянки є такими, що виникають із приватноправових відносин та можуть бути самостійним предметом спору. При цьому справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, в яких державні органи й органи місцевого самоврядування реалізують повноваження, які виникають з відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору статті 1 ГПК (у редакції, чинній на момент звернення позивача з відповідним позовом), підвідомчі господарським судам.
Поряд із цим вимоги про визнання правового акта органу державної влади або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, відповідно до статті 20 ГПК можуть бути вирішено судом господарської юрисдикції.
Верховний Суд також вказав, що апеляційним судом правомірно зауважено про помилковість висновків суду першої інстанцій стосовно того, що переданий позивачем на вирішення господарського суду спір не може бути розглянуто не лише в порядку господарського судочинства, а взагалі не підлягає розгляду в судах будь-якої юрисдикції, оскільки такі висновки місцевого господарського суду не ґрунтуються на наведених вище положеннях процесуального закону, обставинах справи та зроблені без урахування того, що порушені права та інтереси особи, на захист яких вона звертається до суду, не може бути залишено поза судовим контролем.
Як зазначалося вище, позивачем обрано такий спосіб судового захисту, як скасування рішень виконавчих комітетів, визнання недійсними свідоцтв про право власності на майно та державних актів на право власності на земельні ділянки, відповідно до яких ТДВ «ЖЛ» набуло речове право на майно, яке належить позивачу. Оскільки ТДВ «ЖЛ» втратило цивільну правоздатність як юридична особа, тому позивачем зазначену особу не було визначено як іншого відповідача за цими позовними вимогами.
Судом апеляційної інстанції установлено, що ТДВ «ЖЛ» який міг би бути відповідачем у справі за наведеними позовними вимогами, відсутній в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а тому не міг бути залучений до участі у справі як відповідач за відсутності право- та дієздатності, у тому числі процесуальної.
Верховний Суд підсумовує, що за таких обставин апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що у цій справі помилковим є закриття провадження на підставі пункту 6 частини 1 статті 231 ГПК, оскільки одного з належних відповідачів станом на дату звернення не існувало. Як правомірно зауважено судом апеляційної інстанції, учасниками справи є інші співвідповідачі, відносно яких позовні вимоги залишилися не розглянутими.
З повним текстом постанови Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 6 грудня 2019 року у справі № 906/994/16 можна ознайомитися за посиланням .
Суддя, секретар ІІ Судової палати Північно-західного АГС
Алла Гудак
_03_03.png)
