Належний землекористувач набуває права власності на врожай, вирощений на цих земельних ділянках

Особа, яка володіє та користується земельними ділянками, є належним землекористувачем та набуває права власності на врожай (посіви і насадження сільськогосподарських культур, вироблену сільськогосподарську продукцію), що вирощений на таких земельних ділянках.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з позицією Північно-західного апеляційного господарського суду, викладену у постанові від 12.02.2019 року в справі № 918/335/17.

Предметом спору у цій справі є звернення до суду Фермерського господарства «Ім. Шевченка» з позовом до членів цього господарства про визнання за господарством права власності на врожай озимої пшениці та ріпаку 2018 року, посіяного та вирощеного на земельних ділянках, які входять до складу земель цього господарства та перебувають у його володінні та користуванні. Отже, у даному випадку існує спір між членами фермерського господарства та самим цим господарством про право власності на врожай на земельних ділянках, що перебувають у володінні та користуванні цього господарства, а не його членів.

Земельні ділянки були отримані членами фермерського господарства безоплатно у власність (приватизовані) із земель, що перебували у користуванні цього господарства на підставі приписів Земельного кодексу України, статті 13 Закону України «Про фермерське господарство» та відповідно до статті 12 цього Закону входили до складу земель цього господарства, яке здійснювало права володіння та користування ними, тобто є їх землекористувачем.

Велика Палата у своїй постанові від 18.02.2020 у цій справі зазначила, що суди попередніх інстанцій правильно встановили, що земельні ділянки, які належать громадянам – членам фермерського господарства (відповідачам у справі) на праві приватної власності, перебувають у володінні та користуванні Фермерського господарства «Ім. Шевченка» та входять до складу його земель, тобто останнє є землекористувачем цих земельних ділянок.

У відповідності до статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до пункту «в» частини першої статті 14 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство має право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію.

Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що особа, яка володіє та користується земельними ділянками, є належним землекористувачем та набуває права власності на врожай (посіви і насадження сільськогосподарських культур, вироблену сільськогосподарську продукцію), що вирощений на таких земельних ділянках. Звідси доводи відповідачів про те, що ФГ «Ім. Шевченка» будь-яких прав на спірні земельні ділянки не має, ні фактично, ні юридично не є власником чи землекористувачем земельних ділянок відхиляються, як безпідставні.

Щодо аргументів відповідачів про те, що вони самостійно здійснювали обробіток та засів належних їм на праві власності земельних ділянок, обґрунтовано визнані судами попередніх інстанцій безпідставними, оскільки судами встановлено, що відповідачами таких обставин не доведено. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду також погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що відповідачі як члени фермерського господарства зобов`язані приймати участь у підприємницькій діяльності фермерського господарства шляхом особистої праці, як то передбачено частиною першою статті 27 Закону України «Про фермерське господарство».

Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки суду першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог фермерського господарства, оскільки останнє є землекористувачем земельних ділянок, які передавалися у власність відповідачам як членам господарства та перебувають у володінні та користуванні цього господарства, а отже, врожай (посіви і насадження сільськогосподарських культур, вироблена сільськогосподарська продукцію), вирощений на них, є власністю цього господарства.

Разом з тим, щодо судової юрисдикції цієї справи Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з огляду на положення законодавства України, чинного на момент розгляду справи Великою Палатою, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

При цьому Велика Палата зазначила, що зважаючи на те, що справа про банкрутство позивача у даній справі (Фермерського господарства «Ім. Шевченка») була порушена 26.07.2017, це господарство визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру 30.01.2018, отже, вирішуючи питання щодо підсудності спору за позовом Фермерського господарства  «Ім. Шевченка», суди першої та апеляційної інстанцій мали керуватися приписами Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції Закону № 4212-VI від 22.12.2011 (набрав чинності 19.01.2013) та чинними процесуальними законами.

У даному випадку до суду звернувся боржник, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство - ФГ «Ім. Шевченка», відповідачами є фізичні особи, а предметом позову – вимога щодо визнання права власності на врожай.

Відповідно, позовні вимоги Фермерського господарства мали би розглядатися із врахуванням суб`єктного складу сторін, предмету спору та характеру правовідносин у порядку цивільного судочинства.

Проте суди попередніх інстанцій, з посиланням на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 квітня 2018 року у справі № 925/1874/13, дійшли висновку, що концентрація спорів про витребування майна банкрута у добросовісного набувача або з чужого незаконного володіння в межах справи про банкрутство забезпечує реалізацію контролю суду в провадженні якого перебуває справа про банкрутство за діяльністю боржника, є ефективним засобом юридичного захисту прав як банкрута так і кредиторів та узгоджується з приписами частини четвертої статті 10 Закону № 2343-XII, пункту 8 частини першої статті 20, частини дев`ятої статті 30 Господарського процесуального кодексу України.

Суди не врахували, що відповідно до зазначених вище положень законодавства господарські суди розглядають справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство. Отже, якщо позивачем у справі є боржник, а відповідачами - фізичні особи, то за суб`єктним складом сторін такий спір не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Тому Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками, викладеними в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 квітня 2018 року у справі № 925/1874/13, у зв`язку з чим Велика Палата Верховного Суду повважала за необхідне відступити від правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у цій частині.

Звідси висновки судів попередніх інстанцій про те, що цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до повноважень суду господарської юрисдикції та має вирішуватися господарським судом у межах справи про банкрутство без порушення нової справи, є помилковими.

Проте Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що після ухвалення оскаржуваних судових рішень законодавство було змінено, зокрема 21.10.2019 набрав чинності Кодекс України з процедур банкрутства від 18.10.2018 № 2597-VIII. У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство.

Відповідно до частини першої статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Згідно з частинами першою-третьою статті 3 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час касаційного перегляду) судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Тобто законодавець указав, що у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» містяться процесуальні норми, які передбачають особливості розгляду справ указаної категорії.

Закон № 2343-XII втратив чинність з 21.10.2019, з набранням чинності Кодексом України з процедур банкрутства. Відтак Велика Палата Верховного Суду робить висновок, що вказаний Кодекс України з процедур банкрутства передбачає також особливості розгляду справ про банкрутство, що і підтверджено у статті 7 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Водночас Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що в разі скасування судових рішень із закриттям провадження у цій справі позивач буде змушений знову звернутися до суду тієї ж самої юрисдикції. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає можливим визначити юрисдикцію у цій справі виходячи з процесуального законодавства, чинного на час касаційного розгляду, тобто застосувати норми Кодексу України з процедур банкрутства.

Частина друга статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства визначає підсудність спорів одному господарському суду, який акумулює усі майнові вимоги за участю боржника.

Така правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у її постановах від 15.01.2020 у справі № 607/6254/15-ц (провадження № 14-404цс19), від 28.01.2020 у справі № 50/311-б (провадження № 12-143гс19), відступати від яких правових підстав немає.

Також у своїй постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновок щодо зміни апеляційним судом рішення суду першої інстанції в частині назви судового рішення, а саме: замість назви "РІШЕННЯ" слід читати "УХВАЛА". Мотивуючи своє рішення, апеляційний суд вказав, що судом першої інстанції за результатами розгляду позовних вимог у межах провадження у справі цієї справи про банкрутство Фермерського господарства  «Ім. Шевченка» ухвалено рішення, а не постановлено ухвалу, як унормовано приписами Закону № 2343-XII та Господарського процесуального кодексу України.

Судові рішення, якими вирішується по суті спір, стороною в якому є боржник у процедурі банкрутства, розглядаються у позовному провадженні. Такий спір розглядається за позовом сторони, тобто в позовному провадженні. Хоча такі спори вирішуються тим судом, який відкрив провадження у справі про банкрутство, ці спори не стосуються непозовного провадження, яке врегульоване Кодексом України з процедур банкрутства, а тому регламентуються правилами про позовне провадження, встановленими у Господарському процесуальному кодексі України. Відповідно до абзацу 3 частини другої статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

Оскільки частиною третьої статті 232 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду, то оскаржуване рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм процесуального права.

З повним текстом постанови Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 18.02.2020 року у справі № 918/335/17 можна ознайомитися за посиланням .

Суддя, секретар ІІ Судової палати Алла Гудак